Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Тоді Фаґот оголосив, що через пізню пору магазин зачиняється до завтрашнього вечора от-от за одну хвилину, і несамовита колотнеча зчинилася на сцені. Жінки нашвидкуруч, без усякої примірки хапали туфлі. Одна, як буря увірвалася за фіранку, скинула там свого костюма й заволоділа першим, на що натрапила, — шовковим, у величезних букетах, шляфроком і, крім того, встигла підчепити два футляри парфумів.

Пункт за хвилину ляснув пістолетний постріл, дзеркала зникли, провалилися вітрини й табуретки, килим розтанув у повітрі так само, як і фіранки. Останньою зникла височенна купа старих платтів та взуття, і стала сцена знову суворою, порожньою й голою.

Та от тут до дії втрутилася нова дійова особа.

Приємний, гучний і дуже наполегливий баритон почувся з ложі № 2:

— Усе-таки бажано, громадянине артисте, щоб ви негайно викрили перед глядачами техніку ваших фокусів, особливо фокуса з грошовими папірцями. Бажано також повернення конферансьє на сцену. Доля його непокоїть глядачів.

Баритон належав не кому іншому, як почесному гостеві сьогоднішнього вечора Аркадієві Аполлоновичу Семплеярову, голові Акустичної комісії московських театрів[183].

Аркадій Аполлонович містився в ложі з двома дамами: літньою, багато й модно одягненою, і другою — молоденькою й гарненькою, вдягненою простіше. Перша з них, як невдовзі з’ясувалося при складанні протоколу, була дружиною Аркадія Аполлоновича, а друга — далекою родичкою його, початківкою, що подає добрі надії, актрисою, яка приїхала із Саратова і яка мешкає у квартирі Аркадія Аполлоновича та його дружини.

— Пардон! — озвався Фаґот. — Я вибачаюся, тут викривати нічого, все ясно.

— Ні, перепрошую. Викриття конче потрібне. Без цього ваші блискучі номери зоставлять по собі гнітюче враження. Глядацька маса вимагає пояснення.

— Глядацька маса, — перебив Семплеярова нахабний блазень, — нібито нічого не заявляла? Але, беручи до уваги ваше вельмишановне бажання, Аркадію Аполлоновичу, я, хай буде так, проведу викриття. Та до цього дозвольте ще один малесенький номерець?

— Чого ж, — поблажливим тоном відповів Аркадій Аполлонович, — але неодмінно з викриттям.

— Слухаю, слухаю. Отже, дозвольте вас запитати, де ви були вчора увечері, Аркадію Аполлоновичу?

При цьому недоречному, ба, либонь, хамському запитанні обличчя Аркадія Аполлоновича змінилося, і то досить-таки дуже змінилося.

— Аркадій Аполлонович учора ввечері був на засіданні Акустичної комісії, — дуже згорда промовила дружина Аркадія Аполлоновича, — але я не розумію, який стосунок це має до магії.

— Уї, мадам![184] — потвердив Фаґот. — Натурально, ви не розумієте. Що ж до засідання, то ви в цілковитій омані. Виїхавши на згадане засідання, яке, до речі, й призначено на вчора не було, Аркадій Аполлонович відпустив свого шофера біля будинку Акустичної комісії на Чистих ставах (увесь театр принишк), а сам на автобусі поїхав на Єлохівську вулицю[185] в гості до артистки роз’їзного районного театру Милиці Андріївни Покобатько і прогостював в неї близько чотирьох годин.

— Ой! — стражденно вигукнув хтось у цілковитій тиші.

Молода ж родичка Аркадія Аполлоновича раптом зареготала низьким і страшним реготом.

— Усе зрозуміло! — вигукнула вона. — І я давно вже підозрювала це. Тепер мені ясно, чому ця нездара дістала ролю Люїзи![186]

І знагла, розмахнувшись короткою й грубою ліловою парасолькою, вона вперіщила Аркадія Аполлоновича по голові.

А облудний Фаґот, чи то пак Коров’єв, прокричав:

— Ось, шановні громадяни, один із випадків викриття, якого так настирливо домагався Аркадій Аполлонович!

— Як посміла ти, негіднице, торкнутися Аркадія Аполлоновича? — грізно запитала дружина Аркадія Аполлоновича, підводячись у ложі на весь свій велетенський зріст.

Другий короткий напад сатанинського сміху пройняв молоду родичку.

— Вже хто-хто, — відказала вона, регочучи, — а я-от смію торкнутися! — і вдруге ляснув сухий тріск парасоля, який відскочив від голови Аркадія Аполлоновича.

— Міліція! Узяти її! — таким моторошним голосом проверещала дружина Семплеярова, що в багатьох похололи серця.

А тут ще кіт вискочив до рампи й раптом гаркнув на увесь театр людським голосом:

— Сеанс закінчено! Маестро! Ушкварте марша!!!

Очманілий дириґент, несвідомий того, що робить, змахнув паличкою, і оркестра не заграла, і навіть не гримнула, і навіть не врепіжила, а саме за мерзенним висловом кота, ушкварила якогось невірогідного, ні на що не схожого за зухвалістю своєю, марша.

На мить примарилося, що ніби чути було колись, під південними зорями, в кафешантані, якісь мало зрозумілі, напівсліпі, але захланні слова цього маршу:

Єво прєвосходітєльство

Любіл дамашніх птіц

І брал пад пакравітєльство

Харошенькіх дєвіц!!![187]

А може й не було ніяких цих слів, а були інші на ту саму музику, якісь непристойні вкрай. Важить не це, а важить те, що у Вар’єте після цього знялося щось наче як стовпотворіння вавилонське[188]. До семплеярівської ложі бігла міліція, на бар’єр лізли цікаві, чулися пекельні вибухи реготу, скажені крики, заглушувані золотим дзвоном тарілок з оркестри.

І видно було, що сцена раптово спорожніла й що махляр Фаґот, так само як і нахабний котяра Бегемот[189], розтанули в повітрі, щезли, як передтим щез маг у кріслі з полинялою оббивкою.

Розділ 13

Явлення героя

Отже, невідомий посварився на Івана пальцем і прошепотів: «Цссс!»

Іван звісив ноги з постелі й придивився. З балькона сторожко заглядав до кімнати голений, темноволосий, з гострим носом, стривоженими очима та зі звислим на чоло пасмом волосся чоловік років десь тридцяти восьми.

Упевнившись у тому, що Іван сам, і прислухавшись, таємничий відвідувач осмілів і увійшов до кімнати. Тут побачив Іван, що прибулець одягнений у шпитальне. На ньому була білизна, пантофлі на босу ногу, на плечі накинутий бурий халат.

Прибулий підморгнув Іванові, сховав до кишені в’язку ключів, пошепки запитав: «Можна присісти?» — і діставши ствердного кивка, помістився в кріслі.

— Як це ви сюди потрапили? — підкоряючись сухому, що погрожував, пальцю, пошепки спитав Іван. — Воно ж бальконні ґрати на замках?

— Авжеж, ґрати на замках, — потвердив гість, — але Парасковія Федорівна — премила та на жаль забудькувата людина. Я поцупив в неї місяць тому в’язку ключів і, таким чином, дістав змогу виходити на спільний балькон, а він кружґанком обігає увесь поверх, і, таким чином, зрідка навідати сусіда.

— Як ви можете виходити на балькон, то можете й втекти. Чи високо? — поспитався Іван.

— Ні, — твердо відповів гість, — я не можу втекти звідси не тому, що високо, а тому що мені втікати ніде. — І після павзи додав. — Отже, сидимо?

— Сидимо, — відповів Іван, вдивляючись у чорні й дуже неспокійні очі прибульця.

— Так… — тут гість раптом стривожився, — але ви, сподіваюся, не шалений?