Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Синхрон 📚 - Українською

Читати книгу - "Синхрон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Синхрон" автора Інгеборг Бахман. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 57
Перейти на сторінку:
вона не дуже добре знала, але в неї завжди було так багато друзів серед усіх, загинув у Будапешті під час вуличних боїв, коли він фотографував і стікав кров’ю з фотоапаратом у руці, Тротта не звертав уваги на її сльози і вперто мовчав. Згодом вона і редакція, і краща, совісніша Франція насамперед, втратили трьох фотографів і одного репортера в Алжирі та двох журналістів у Суеці, на що Тротта тоді сказав: війна, що ви її фотографуєте для інших на сніданок, не минає, отже, й вас. Не знаю, додав він, але мені анітрохи не шкода нікого з твоїх друзів. Якщо хтось стрімголов кидається в пекло, щоб привезти додому кілька вдалих знімків, де зображена смерть інших, тоді, за такого спортивного азарту, він може й загинути, що в цьому дивного, професійний ризик і нічого більше! Елізабет оторопіла, бо все, що вони на той час робили, вона вважала найправильнішим, люди мають знати, знати в усіх деталях, що там відбувається, вони мусять бачити такі знімки, щоб «пробудитися зі сну». Тротта лишень сказав: Справді, мусять? А чи хочуть? Не сплять тільки ті, які й без вас уявляють. Невже ти думаєш, що мусиш нафотографувати мені зруйнованих сіл і мертвих тіл, щоб я міг уявити війну, чи отих індійських дітей, щоб я знав, що таке голод? Яка самовпевненість. А той, хто не знає, той гортає ваші вдалі знімки з естетичною метою або з огидою, залежно від якості фотографій, ти ж так часто згадуєш, яка важлива якість, хіба не тому тебе всюди посилають, що твої знімки якісні? — запитав він з легкою насмішкою. Елізабет сипала аргументами, з запалом, досить незле ще як на першу безпорадність, але її вперше хтось позбавив ґрунту під ногами, і вона впертим голосом сказала: І щоб ти врешті зрозумів, що це для мене серйозно, я зараз піду й проситиму Андре, щоб він відрядив мене до Алжиру, досі він був проти, щоб я туди їхала, але я не розумію, чому мені не можна, а чоловікам можна. Бо ж у всіх інших речах інакше, і вже давно!

Тоді Тротта переживав особливі часи з нею, кохав її як когось, кого можна втратити, з відчаєм і з острахом, з тривогою, властивою загалом її коханню, і просив її не їхати. Не їдь, Елізабет, не їдь туди ніколи, так неправильно, знаю, що ти хочеш сказати, але немає сенсу, сама колись зрозумієш. Ти й твої друзі, ви не станете цій війні на заваді, буде інакше, ви нічого не виправите, я взагалі ніколи не розумів тих людей, що споглядають і усе те імітування, та яке там імітування, всю оту спотворену реальність, перетворену на найпотворнішу нереальність, на мертвих же не дивляться, щоб вдосконалювати переконання. Одного разу, в Судані, мені там нічого не впало в око, лише один напис повсюди, для всіх тих білих, бо лише вони не знають сорому, всюди було написано, що «human beings» фотографувати заборонено, за порушення — великий штраф. Нілу і всього іншого вже не пам’ятаю, але тієї заборони не забуду ніколи.

Хоч Елізабет і наполягала на важливості того, що вона й інші роблять, про що дискутують, і як діють, щоб вберігати людей від небезпеки й переправляти алжирців через кордон, до безпечних країн, до Італії насамперед, проте тоді вона почала дивитися на свою роботу трошки по-іншому, бо вона, тому що її голова день у день була забита актуальними подіями, ніколи не замислювалась і над делікатнішими формами справедливості й несправедливості, як Тротта, і в неї з’явилася підозра, що в її роботі є щось образливе, що Тротта, який не мав рації, в дечому все ж мав рацію, бо чим так сильно відрізняються зафіксовані фотокамерами падіння з вікна, залізничні катастрофи, заплакані матері й обдерті нетрища від знімків, що надходять з усіх гарячих точок, і якби тих знімків не надсилала сила-силенна фотографів, їх можна було б так само вправно підробляти, як вправний фальшівник картин може підробити оригінал, не наражаючись на небезпеку невдачі й не зосереджуючись ні на чому іншому, а тільки на доброму фальшуванні. У фоторепортажах, що з’являлися друком, майже ніколи не було сфальшованих світлин, але тепер Елізабет дивилася на них часом по-іншому, особливо на останні знімки юного Педріччі, який невдовзі потому з кількома алжирцями та ще одним французом загинув унаслідок вибуху, з людьми, яких оплакували лише між іншим, бо преса знала тільки Педріччі і зробила його героєм низки некрологів. Тротта дедалі частіше насміхався з її молодої міцної віри. Та люди ж мають читати, до того ж вони й так усе знають, ще навіть не прочитавши. Ти ж також читаєш, ніби й так не знаєш, всі повідомлення про тортури, одне нічим не відрізняється від іншого, а ти читаєш і знаєш, що це правда, що це негуманно, що цьому треба покласти край, а тоді тобі хочеться це ще й сфотографувати, щоб сотні тисяч теж мали змогу побачити, як чинять тортури. Знати, вочевидь, мало! Елізабет кинула в нього книжкою, яку щойно читала й була приголомшена від прочитаного, не в голову, бо не вцілила, і влучила в плече. Тротта обхопив Елізабет руками й струснув: Та ти все неправильно розумієш, а ти, ти не маєш права неправильно розуміти. Я кажу лише про те, що це занадто, що принизливо, підло до всього ще й демонструвати людині, як страждають інші. Бо в реальності, звісно, інакше. Тобто робити щось таке лише для того, щоб хтось відставив на мить свою каву і промурмотів, ах, який жах! А кілька навіть віддадуть свої голоси іншій партії на виборах, але вони це й так би зробили, ні, моя люба, не я вважаю людей поганими від природи, нездатними нічого зрозуміти і пропащими назавжди, це ти їх такими вважаєш, бо інакше б ти не думала, що окрім кількох заповідей вони потребують ще й репортажів і «гострих сюжетів», як висловлюється твій Віллі.

Елізабет сказала: Та кажу ж тобі ще раз, але вже востаннє, він не мій Віллі, а люди мусять колись прийти до тями. Робитиму для цього все, що зможу, хай я й мало що можу.

До якої, до якої тями, якщо вони досі цього не зробили, та мають минути цілі сторіччя, щоб їх привести до тями, а скільки треба часу, щоб тебе привести до тями!

Але я захоплююся всіма, всіма французами, які і разом з ними борються за свободу й

1 ... 36 37 38 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Синхрон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Синхрон"