Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

Мої, коли я вкотре пiдвiвся, пiдняли голови, глянули на мене: чого ти? Чого крутишся? Слухняно лiг… Кiнець моєму спокою.

Людина зграї

Дункан бавився з жабою – стрибав до неї, як щеня, торкався лапами й носом, вiдсахувався, фиркаючи та пчихаючи. Знову налiтав на замучену, вже майже нерухому ропуху. I раптом, загравшись, як пес муху проковтнув. А тодi сiв й здивовано завмер, осмислюючи, що це щойно трапилося.

Жаба – вовча їжа? Авжеж, це не випадковiсть. У рацiонi хижакiв – не лише земноводнi, а й такi несподiванi компоненти, як гриби та ягоди.

Колись, починаючи дослiдницьку роботу в Печоро-Iлицькому заповiднику, був упевнений, що вовки їдять гриби лише в одному випадку – коли хворi i потребують природних лiкiв. Помилявся.

Одного разу спостерiгав дивну картину. Сiмейство сiроманцiв, немов овечки, мирно випасалося на схилах, щось вибираючи серед трави. Довго придивлявся в бiнокль, що саме так завзято поглинають вовки. Очам не повiрив: гриби! Навiть зневажливо пирхнув уголос. У моїх щоденниках спостережень уже були записи про те, як вовки ловлять рибу – на печорськiй мiлинi вихоплюють кiгтями з води сьомгу та нельму…

Спостереження за харчовими уподобаннями хижакiв поповнилися новими враженнями. Моя трiйця не знала, що таке правдивий лютий голод, але й вони дозволяли собi гастрономiчнi експерименти. Не гребували навiть комахами.

…Грибами ми об’їлися вчотирьох, це були чистi й мiцнi лисички. Довершили гостину холодною, вкритою памороззю ожиною, нею позаростали всi крутi пiдступи до замку. А пiд вечiр я пiдняв голову до неба, намагаючись вiдшукати джерело дивного звуку, – i зрозумiв, що чую шурхiт крил двох орлiв у безхмарнiй високостi. Здивовано втупився у птахiв із розкинутими крилами: бачив, як вiбрує в потоцi повiтря срiблясте пiр’я, як ґудзики очей вишуковують на схилах поживу.

Усi барви лiсу, гiрських ближнiх схилiв та далекого ланцюга високих гiр проступили, оприявнилися до найменших дрiбниць. Навiть стики мiж каменями в мурах замку, який щойно тонув у вечiрнiх сутiнках, наблизилися до очей, немов у фотооб’єктивi. Чув, як шурхотiли в грубому шарi опалого листя полохливі мишi. Лоскотало в носi вiд пахощів ораної землi – хтось пiд горою готував нинi поле пiд зяб. Легкi й невагомi руки-ноги готовi були злетiти, залишаючись, проте, нерухомими колодами.

Сидiв, притулившись спиною до гладенького букового стовбура, i усмiшка не сходила з обличчя. Невже дiя псилоцибiну, лiниво ворухнулася думка. Не вистачало нажертися галюциногенних грибiв. А може, лисички не зносили сусiдства з ожиною?…

Крутило в животi. Трохи попустило пiсля того, як зiбрав сили й змусив себе випорожнити шлунок.

А вовкам – абищо. Якби були отруйнi тi гриби, вовки б їх не торкнулися. Натомiсть – я ж бачив – товкли їх не менше за мене. То що ж це зi мною?

Коли сутiнки загусли, як чорничний кисiль, вовкiв охопило занепокоєння. Забiгали взад-вперед, розбурхуючи сухе листя, нервово метляючи хвостами та принюхуючись до чогось у повiтрi. Я й сам покрутив головою, вiдшукуючи джерело нового запаху – у вечiрнiй прохолодi лiсу виразно домiнувала металева нотка. Досі не знані чуття не давали оговтатися, пiдступали одне за одним, накриваючи з головою. Уперше в життi я сприймав сигнали, якими обмiнювалися Кум, Дункан та Гай. Як шаман із берегiв рiки Печори, що знав мову вовкiв. Із вовчих пащек лунали майже невловнi звуки – так, мовби хтось налаштовував радiоприймач, i радiохвилi давали про себе знати ледь чутним пищанням такої високої частоти, яку дотепер не сприймало вухо. I цi сигнали означали, що нам варто пошукати надiйне укриття. Що швидше, то краще.

Здiйнявся вiтер. Верховіттям дерев хтось провiв гiгантською долонею. Одне за одним вони позгиналися пiд загрозливим кутом: ось-ось поваляться на землю! Листя, пiдхоплене буревiєм iз землi та зiрване з гiлок, змiшалося з хмизом та пiском, хуртовиною понеслось у повiтрi.

З шуму вiтру виокремився звук, наче десь іздалеку, наближаючись, дзеленчав дзвiночок. Його перебив пронизливий свист – ляснув батогом з-за дерев, звiдти, де пролягала лiсова просiка.

Що за чортiвня?

Шерсть на вовках стала дибки. Вони позадкували, вже майже в темрявi, сяючи очима, немов у кiноплiвцi, пущенiй у зворотному режимi. Укрилися за старим кореневищем, вигорнутим із землi давньою негодою. Сили миттєво повернулися до мене. Щойно не мiг вiдлiпитися вiд стовбура та спуститися в яр до води, а тут, забувши про спрагу, слабкiсть у тiлi, тремтiння в колiнах, пiдвiвся. Втягнувши голову в плечi, кинувся шукати прихисток за коренем-павуком.

Звичайний iнстинкт самозбереження погнав в укриття за моїми чутливими товаришами. Сховавшись за розчепiреними, грубими, як рука, пiдземними гiлками, вивернутими назовнi та обвiшаними травою-в’ючкою, ми почули й побачили неймовiрне.

Не торкаючись землi, мчали сивi конi весiльного поїзда. Наречена у вiнку та наречений з букетом на грудях, дружки та дружби, музики та гостi. Так шумно та з таким виттям вiтру, аж курилося за ними! Тупiт, гуркiт, передзвiн, гоцання, бубни, скрипка, голоси, смiх… Але нiби через вату. I кольори приглушенi, сiрувато-коричневi, як у старому кiно, i плiвка понищена – зображення блимає, миготить бiлими цяточками та скаче на екранi рисками-хробачками. Моторошно вiд тих гучних веселощiв, аж волосся стає дибки.

Гiгантська вирва втягнула весiльний поїзд. Вiн зник у шлейфi сухого листя, яке не розлiталося вiд нього на два боки й не курилося позаду, а летiло за гучною кавалькадою вперед, бо все, що опинилося на дорозi, засмоктувало в невидиму дiру за деревами. Мої вовки зрiвнялися iз землею, втиснувшись у траву, – не вiдiрвеш. Я й сам розпластався, вчепившись обома руками в жмути густого споришу, аби не опинитися в тому дивному почтi…

Вляглося в одну мить – немов нiчого й не було, i ми впали в сон, як у запаморочення. Спали мертво.

…Наступного дня, коли сонячне тепло розлилося по схилах i жодний порух вiтру не торкався кущiв та дерев, я так i не зумiв второпати, що це було: сон чи галюцинацiї. Вовки поводилися так, нiби нiчого дивного з нами не вiдбулося, нiби не стояла дибки шерсть на їхнiх загривках. Лiниво переглядалися мiж собою, але я вже не чув тих звукiв високої частоти.

…Довгi мiсяцi мене пiдтримувала впевненiсть, що нiчого непоправного зi мною тут не станеться. Я вiрив: природа схвально ставиться до того, що роблю, вона є моєю спiвучасницею. Вiдчував її мовчазну пiдтримку. Поки не закiнчу добромильського експерименту, усе буде гаразд. I терпiння