Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Я вклоняюсь йому, як абатові:

— Вітаю вас серед аскетів! Отже, ви перемогли свою плоть! Не кожному це вдається!

— Дурниці! Я не імпотентний! Однак жінки кумедно ставляться до трунарів. Бояться їх. Не хотять заходити до майстерні, коли там є труна. Навіть, якщо виставиш берлінські млинчики й портвейн.

— Де? — питаю я. — На недокінченій труні? На поліровану ви напевно не поставите портвейну, бо від нього залишаться плями.

— На підвіконні. А на труні можна сісти. Та й крім того це ще не труна. Вона стає труною аж тоді, коли в неї покладуть покійника. А до того це просто дерев’яний ящик.

— Згоден, але розрізнити їх буває дуже важко.

— Залежно від обставин. Якось у Гамбурзі я знайшов жінку, якій це було байдуже…

Вільке посміхається і знову задоволено дістає з коробочки шпротину, не пригощаючи мене.

— Я знаю вже два випадки, коли люди отруїлися шпротами, — кажу я. — Це страшна, повільна смерть.

Вільке одмахується.

— В мене свіжі, по запаху чути, І дуже ніжні. Справжній делікатес. Я поділюся з вами, якщо ви знайдете мені красиву дівчину, яка б не боялась мене, — таку, як ота в светрі, що часто заходить тепер по вас.

Я вражено дивлюсь на трунаря. Він, безперечно, має на увазі Гер-ду. Герду, на яку я саме чекаю.

— Я не торгую дівчатами, — різко кажу я. — Але пораджу вам: водіть своїх дам не до майстерні, а кудись в інше місце.

— Куди? — питає Вільке, видлубуючи з зубів риб’ячі кісточки. — В тім-то й горе! До готелю? Надто дорого. Та й поліцейської облави страшно. До міського парку? Знову ж таки страшно поліції. Сюди на подвір’я? То вже краще в свою майстерню.

— А хіба у вас немає квартири?

— Є кімната, але там теж небезпечно. Моя хазяйка — справжня відьма. Колись давно я з нею трохи спав, як не було нікого іншого. Розумієте? Зовсім недовго. Але ця відьма ще й тепер, через десять років, ревнує. Залишається тільки майстерня. Ну, то як з дружньою послугою? Познайомите мене з дамою в светрі?

Я мовчки показую на порожню коробку з-під шпротів. Вільке викидає її на подвір’я і йде до крана мити свої лапи.

— Нагорі в мене є ще пляшка першокласного портвейну.

— Збережіть те пійло для своєї чергової баядерки.

— До того часу він перетвориться на чорнило. Але на світі є не тільки одна коробка шпротів.

Я стукаю себе пальцем по лобі і йду до контори по альбом та скла-даний стільчик, щоб зробити ескіз склепу для фрау Нібур. Потім примощуюсь біля обеліска — звідси чути, як дзвонить телефон, і видно вулицю та подвір’я. Ескіз склепу я маю намір прикрасити написом: «Тут спочив від довгих нестерпних страждань відставний майор Воль-кенштейн. Помер у травні 1923 року».

Підходить одна з Кнопфових дочок і здивовано заглядає мені через плече. Це котрась із близнят, їх дуже важко розрізнити. Мати розрізняє їх по запаху, Кнопфові це байдуже, а ми всі їх плутаємо. Я думаю про те, в яке становище потрапляє чоловік, коли одружується з одною із близнят, а друга теж живе в тому самому помешканні.

З задуми виводить мене Герда. Вона стоїть біля воріт і сміється. Я відкладаю свій малюнок. Кнопфова дочка зникає. Вільке перестає митися. Він показує мені за її спиною спершу на порожню коробку з-під шпротів, яку кішка тягає по подвір’ю, потім на себе і піднімає вгору два пальці, беззвучно шепочучи «дві».

Сьогодні Герда одягнена в сірий светр, сіру спідничку і чорний берет. Вродлива, по-спортивному струнка, в доброму гуморі, вона тепер не скидається на папугу. Я дивлюсь на неї вже іншими очима. Жінка, якої хоче ще хтось, хай навіть оскаженілий від любовного бажання трунар, одразу набуває нової ціни. Для людини відносна вартість має багато більше значення, ніж абсолютна.

— Ти була сьогодні в «Червоному млині»? — питаю я.

Герда киває.

— Смердючий хлів! Я там тренувалась. Як я ненавиджу ці трактири з холодним тютюновим димом!

Я схвально дивлюсь на неї. А за її спиною Вільке застібає сорочку, витрушує з вусів стружки і додає до двох піднятих пальців ще три. П’ять коробок шпротів! Чудова пропозиція, але я не звертаю на Вільке жодної уваги. На мене чекає тиждень світлого, безболісного, простого щастя почуттів і скромної фантазії, коротке щастя, подароване двотижневим ангажементом у нічному клубі, щастя, половина якого вже минула, яке звільнило мене від Ерни і навіть Ізабелу зробило тим, чим вона й повинна бути: фата моргана, що не викликає ані муки, ані нездійсненних мрій.

Груди мої раптом заливає хвиля глибокої вдячності.

— Ходімо, Гердо, — кажу я. — Пообідаймо сьогодні як слід! Ти хочеш їсти?

— Хочу, ще й дуже. Ми можемо десь…

— Ні, сьогодні й мови. не може бути про картопляний салат чи сардельки! Ми зараз чудово поїмо і відсвяткуємо ювілей: половину нашого спільного життя. Тиждень тому ти прийшла сюди вперше, а через тиждень ти помахаєш мені з поїзда рукою. Тож відсвяткуймо зустріч, а про розлуку не будемо думати.

Герда сміється.

— Я сьогодні все одйо не могла б приготувати картопляний салат. Надто багато роботи. В цирку було не те, що в цьому безглуздому кабаре.

— Гаразд. Тоді ходім у «Валгалу». Ти любиш гуляш?

— Люблю, — відповідає Герда.

— От і чудово! Значить, вирішено! Святкуємо середину нашого короткого спільного життя!

Я кидаю альбом крізь відчинене вікно на письмовий стіл. Ідучи, я помічаю безмежно розчарованого Вільке. У відчаї він підняв угору обидві руки — десять коробок шпротів, справжнє багатство!

— А чому ні? — на мій подив люб’язно погоджується Кноблох.

Я сподівався впертої відсічі. Абонементи були дійсні лиш удень,

але, глянувши на Герду, Едуард не тільки згоджується прийняти їх увечері, але й зупиняється біля нашого столика.

— Будь ласкавий, познайом мене з дамою!

Я в скрутному становищі. Він прийняв абонементи — отже, я теж мушу зробити йЬму приємність.

— Едуард Кноблох, хазяїн готелю і ресторану, поет, мільярдер і скнара, — недбало кажу я. — Фрейлейн Герда Шнайдер.

Едуард кланяється. Своїми словами я й потішив і водночас розсердив його.

— Не вірте нічому з того, що він сказав, шановна фрейлейн.

— Навіть тому, що тебе так звати? — питаю я.

Герда посміхається.

— Ви мільярдер? Як цікаво!

Едуард зітхає.

— Тільки ділова людина з усіма турботами ділової людини. Не слухайте його базікання. А ви? Чарівна подоба богині, що безтурботним метеликом пурхає над темним виром скорботи…

Я не вірю своїм вухам і витріщуюсь на Едуарда, ніби він плює