Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

— Я не намагаюся зробити з тебе свого раба. Мені треба, щоб ти ґрунтовно і послідовно займався дорученою справою, але порядок роботи ти, звичайно, визначаєш сам, на власний розсуд. Якщо тобі треба буде вільний час — будь ласка, але якщо я помічу, що ти нехтуєш роботою, то вважатиму це порушенням контракту.

Мікаель кивнув.

Хенрік Ванґер дивився кудись у бік моста. Він був худорлявий, і Мікаелю раптом здалося, що він схожий на нещасне городнє опудало.

— Щодо «Міленіуму», то треба буде поговорити про те, в чому виявляється криза і чи можу я чим-небудь допомогти.

— Краще, чим ви можете допомогти, це видати мені голову Веннерстрьома на тарелі просто сьогодні.

— О ні, цього я робити не має наміру. — Старий кинув на Мікаеля суворий погляд. — Ти взявся до цієї роботи тільки тому, що я пообіцяв тобі здати Веннерстрьома. Якщо я зроблю це зараз, ти можеш кинути роботу у будь-який момент. Ти отримаєш від мене інформацію тільки через рік.

— Хенріку, вибачте, що я це кажу, але в мене навіть немає цілковитої певності в тому, що через рік ви ще топтатимете ряст.

Хенрік Ванґер зітхнув і задумливо подивився у бік рибацької гавані.

— Розумію. Я поговорю з Дірком Фруде, і, можливо, ми що-небудь придумаємо. Але щодо «Міленіуму» не виключено, що я зможу допомогти іншим робом. Наскільки я розумію, журнал покидають рекламодавці.

Мікаель повільно кивнув:

— Рекламодавці — це короткочасна проблема, але криза куди глибша. Питання в довірі. Якщо народ перестане купувати журнал, то стане все одно, скільки у нас рекламодавців.

— Це зрозуміло. Проте я як і раніше є членом правління, хоча й пасивним, досить великого концерну. Нам теж треба десь розміщувати рекламу. Поговорімо про це пізніше. Якщо хочеш повечеряти…

— Ні. Я хочу влаштуватися, сходити в крамницю і розглянутися. Завтра з’їжджу в Хедестад і куплю собі зимовий одяг.

— Гарна думка.

— Мені б хотілося, щоб ви перенесли архів з матеріалами про Харієт до мене.

— Поводитися…

— З надзвичайною обережністю — я розумію.

Мікаель повернувся в гостьовий будиночок, цокочучи зубами від холоду. Зачинивши за собою двері, він подивився на термометр за вікном. Той показував мінус п’ятнадцять градусів, але Мікаель не міг пригадати, щоб коли-небудь так закоцюб, як після цієї двадцятихвилинної прогулянки.

Наступну годину він присвятив облаштуванню в кімнатах, яким на найближчий рік належало стати його домівкою. Одяг з валізи він розвісив і розклав у шафі спальні, туалетне приладдя перекочувало в комірку-ванну. З другої валізи, на коліщатках, він витягнув книжки, компакт-диски і програвач, блокноти, мініатюрний портативний диктофон «саньо», маленький сканер «мікротек», цифровий фотоапарат «мінолта» і все решту, що могло знадобитися в цьому річному засланні.

Книжки і компакт-диски Мікаель поклав на книжковій полиці в кабінеті, поряд з двома товстими папками, що містили матеріали про Ханса Еріка Веннерстрьома. Користі від цих матеріалів не було, але розлучитися з ними він не міг. Цим двом папкам належало якимось чином неодмінно зіграти роль цеглинок у будівництві його подальшої кар’єри.

Під кінець він відкрив сумку на ремені і виклав на письмовий стіл свій ноутбук. Потім завмер і розглянувся з ідіотським виразом обличчя. Ось вони, красоти сільського життя. До нього раптом дійшло, що йому нізвідки взяти інтернетівський кабель. Тут не було навіть телефонної розетки, щоб під’єднати старенький модем.

Мікаель повернувся на кухню і зі свого мобільного зателефонував у компанію «Телія». Після недовгого обговорення йому вдалося змусити когось підняти замовлення, зроблене Хенріком Ванґером на адресу гостьового будиночка. Він спитав, чи дозволяє потужність лінії встановити ADSL, і дістав відповідь, що це можна зробити через реле в Хедебю і що встановлення забере кілька днів.

До того моменту, коли Мікаель довів усе до ладу, годинник показував уже початок п’ятої. Він знову надів товсті вовняні шкарпетки, взув чоботи і натягнув додатковий светр. Біля дверей він зупинився; ключів од будинку йому не дали, а його стокгольмські інстинкти повставали проти того, щоб залишити вхідні двері незачиненими. Він повернувся на кухню і почав відкривати шухляди. Під кінець йому вдалося знайти ключ на цвяшку в комірчині.

Стовпчик термометра опустився до мінус сімнадцяти градусів. Мікаель швидко перейшов через міст, минув церкву й піднявся під гору. Магазин «Консум» розташовувався зручно, метрів за триста. Мікаель доверху наповнив великі паперові пакети основними продуктами і, віднісши їх додому, знову перейшов через міст. Цього разу він зупинився біля «Кафе Сусанни». Жінці за прилавком було років п'ятдесят. Поцікавившись, чи її звуть Сусанною, Мікаель відрекомендувався і пояснив, що надалі, мабуть, стане тут постійним відвідувачем. Окрім нього, в кафе нікого не було, і, коли він замовив бутерброд і купив хліб та плетінку, Сусанна пригостила його кавою за рахунок закладу. Прихопивши з газетної стійки «Хедестадс-курірен», він сів за столик з видом на міст і підсвічену церкву. У темряві це видовище нагадувало різдвяну поштівку.

Читання газети забрало приблизно чотири хвилини. Єдиною цікавою новиною виявилося коротке повідомлення про те, що місцевий політик на ім'я Бірґер Ванґер (Народна партія) хоче створити в Хедестаді «ІТ-ТЕХЦЕНТР» — центр розвитку інформаційних технологій. Мікаель просидів у кафе півгодини, доки о шостій не прийшла пора зачиняти заклад.

О пів на восьму Мікаель зателефонував Еріці, але почув лише, що абонент недоступний. Він сів на кухонний диван і спробував читати роман, що був, згідно з текстом на зворотному боці обкладинки, сенсаційним дебютом якоїсь юної феміністки. Твір розповідав про спроби письменниці розібратися в своєму сексуальному житті під час поїздки до Парижа, і Мікаель задумався, чи стали б його називати феміністом, якби він у властивому гімназистам тоні написав роман про власне сексуальне життя. Мабуть, ні. Мікаель купив цей роман, тому що видавництво розхвалювало дебютантку, називаючи її новою Кариною Рюдберґ,[34] але швидко переконався в тому, що захоплені характеристики не відповідають дійсності, як відносно стилю, так і змісту. За якийсь час він відклав книжку і почав замість неї читати пригодницьку повість про Хопалонґа Кассиді,[35] надруковану в журналі 50-х років.

Щопівгодини лунав короткий приглушений удар церковного дзвону. По той бік дороги світилися вікна двірника Гуннара Нільссона, але розгледіти в будинку кого-небудь з людей Мікаелю не вдавалося. У Харальда Ванґера було темно. Близько дев’ятої години