Читати книгу - "Шоколад із чилі"

— Не знаю, може, для неї це занадто важко. Ти ж знаєш, які в неї були проблеми…

— А може, вона просто боягузка? Вдає, наче я не існую, зовсім, як тоді! Вдає, наче нічого не було! Боїться!

— Це й твоя мати!

— Знаєш, що? Ні, це не моя мати. Це жінка, яка покинула мене в сиротинці, зрозумій ти це нарешті! Начебто вона й намагалася мене знайти, та коли нарешті вдалося, то що далі? Тепер вона не пізнає мене на вулиці! Я ніколи цього не збагну! Причому навіть не того, що сталося тоді, а того, що відбувається зараз! Ніколи їй цього не пробачу!

Лінка не знала, що сказати. Притиснула слухавку до вуха так сильно, що аж заболіло. За хвилину зрозуміла, що по той бік панує тиша. Каська роз’єдналася.

Пізніше, їдучи в метро, щоб дістатися до району, де жив отой знайомий, який влаштовував вечірку, Лінка хотіла розповісти Лукашеві про все. Але нічого не розказала. Бо як? Найгіршим було те, що цим вона якраз не могла ні з ким поділитися. Ані з Адріаном, бо того не було, ані з Лукашем, бо він ні про що не знав. Щоби бодай якось розрядити емоції, коротко переповіла романтичну сцену між матір’ю й Адамом. Принаймні так могла відігратися на мамі. Але Лукаш лише зауважив:

— Звідки в тобі стільки заздрощів?

Решту дороги їхали мовчки.

Це була не найкраща вечірка. Лінка прокинулася вранці на якомусь дивані. Їй страшенно хотілося пити. Здається, вона передала із шампанським. Вітальнею тинялися якісь люди. Притомніші намагалися прибирати, викидаючи одноразовий посуд з рештками їжі й порожні пляшки до великих блакитних мішків для сміття. Лінці зробилося зле. Та найгіршим було те, що вона взагалі не пам’ятала, чи дочекалася півночі. І що тут узагалі відбувалося?

— Ого! Реанімація потрібна?

Лукаш.

— Відчепися.

— То я тобі коротко розповім, аби ти не дуже напружувала пам’ять, що робила під час забави. Так от, ти видудлила оту пляшку, що принесла з дому й завалилася спати. Обійшлося без сорому. Ти нічого не обригала, жертв не було, точніше єдина жертва — це ти. Сочку налити?

— Умгу.

— А позаяк опівночі ти вже хропла, можемо тепер випити за Новий рік. Цокнемося сочком, бо не думаю, щоб тобі хотілося після всього ще шампанського. Тут є різні залишки… — показав він на велику склянку, що до неї якась дівчина зливала рештки із пляшок, перш ніж викинути їх у сміття.

— Лукаше, краще мене не дратуй, — прохрипіла Лінка.

— Чекай-но… Дослідження довели, що алкоголь значно притуплює почуття гумору, я читав на Фейсбуці.

— А я читала, що глузування з іншої людини — найпоширеніший мотив злочинів, здійснюваних в афекті.

— Ну, я радий, що ти отямилася, — Лукаш підняв склянку догори. — За Новий рік!

СІЧЕНЬ

Папка: Робочі копії

Від: [email protected]

До: [email protected]

Лінко, Ліночко,

Ти й не уявляєш, як мені важко було тоді прийти до Тебе й сказати те, що я сказав, збрехати. Бо я зовсім так не вважаю й не думаю, що ми відрізняємося й не підходимо одне одному, і я зовсім не розкохався. Ми підходимо так, як ніхто на світі, я просто це знаю. Тоді, в аеропорту, я ні про що інше не мріяв, крім того, щоб обняти Тебе, аби те, що сталося, зникло. Один-єдиний дурний вечір, одна вечірка, не знаю, навіщо, не уявляю, чому я це зробив. Але це сталося, і я шкодуватиму про це до кінця життя. Що ж, тільки й залишається, що писати до Тебе ці мейли й не надсилати їх, краще, аби Ти не знала, що сталося насправді. Боюся, що Тебе це страшенно би вразило, а я ладен віддати все, щоб ніколи не завдавати Тобі болю. Настав Новий рік, і гадаю, нічого хорошого він мені не принесе. У старому році я наробив таких помилок, що розплачуватимуся за них увесь наступний, а може й довіку. Передусім тим, що ми більше не разом. Не можу в це повірити, але я більше не заслуговую на Тебе. І мушу це спокутувати. Я так Тебе кохаю і, хоча й не можу Тобі цього сказати, хотів би, аби Ти це почула, відчула. Нехай Новий рік принаймні для Тебе буде щасливішим.

Адріан.

* * *

«Підсумки року, — подумала Лінка, — явно невтішні. Адріан — усе скінчилося, Каська — краще й не згадувати. Лукаш… Що ж, вона показала йому себе явно не з найкращого боку». Стосунки в класі — жахливі. Звісно, вони влаштували собі Новий рік, про що Лінка довідалася, зайшовши на Фейсбук. Виставили фотографії, а з коментарів випливало, що вони класно відсвяткували. Без неї, звичайно. Лінка відчула себе такою самотньою. Добре, що в неї принаймні була Наталія. Із вдячністю глянула на подругу, яка саме сиділа за її письмовим столом, точніше, за горою паперів, газет і ще бозна-чого. Навіть краєчка столу з-під них не було видно. Нагорі валялися якісь невдалі фотки, брудна виделка й ніж.

— Ну, дорогенька, пишімо, — мовила Наталія.

— Що писати? — позіхнула Лінка. Вона ще не відіспалася за Новий рік.

— Не уявляю, як ти живеш у такому безладі. Від цього в голові суцільний хаос, — Наталія спробувала посунути папери й чашки так, щоб було бодай трішечки місця, але врешті, відмовилася від цього й сіла на ліжку із записником у руках. — А Каськи немає? Вона ж мала прийти.

— Ні, вона не може. А щодо столу — якщо хаос на ньому означає хаотичний розум, то що означає порожній стіл?

Лінка захихотіла. Сподівалася, що Наталія не образиться. Бо на її столі був тільки стаканчик з ручками й олівцями та лептоп, який закривався, коли на ньому не працювали. Але Наталія не образилася. Навпаки, почала ще більше підсміховуватися.

— Щоразу, як приходжу, у тебе все так само. Нічого не можна знайти, немає чого вбрати. Колись ти потонеш під цими паперами!

— Ти мені нарешті скажи, що треба писати. Інакше я зараз засну.

— Як це що? Плани! Я завжди планую собі щось на Новий рік.

— А я ні, — сказала Лінка. — Мене це тільки пригнічує. Я нічого не планую, тож потім і не розчаровуюся. Раніше я писала, що схудну чи ще щось таке…

— Ти схуднеш? Може й добре, що в тебе немає сильної волі, — мовила Наталія. — Зрештою, можна й не писати про плани. Я десь читала, що краще написати про те, чого вдалося досягти в старому році. Усвідомити, яких