Читати книгу - "Урфін Джюс і його дерев'яні солдати"

Усі покірно наділи окуляри. Надів їх і Чарлі Блек, і все перед його очима заіскрилось, заграло чарівними переливами найрізноманітніших відтінків зеленого кольору.

— Присягаюся іклами дракона! — вигукнув у захваті моряк. — Тепер я вірю Еллі, котра розповідала мені, що Смарагдове місто — найкрасивіше в світі!

Залізний Дроворуб і його друзі пройшли прохолодними вулицями, де раділи жителі, і вийшли на площу перед палацом, де вже били іскристі фонтани.

Рів, що оточував палац, був, як і раніше, наповнений водою, а міст було піднято. І, як у минулі часи, на мурі стояв Дін Гіор і розчісував золотим гребінцем свою розкішну бороду.

— Діне Поре! — закричав Лестар. — Відчини браму!

Ані звуку. Дін Гіор самозакохано вдивлявся у дзеркальце й любовно розправляв пасма бороди.

— Діне Поре! — закричали-присутні, а Залізний Дроворуб щосили загупав топорищем по перилах огорожі.

Та Дін Гіор нічого не чув. Приваблена шумом, із вікна випурхнула Кагги-Карр і гукнула на вухо фельдмаршалу:

— Отямся! Там унизу друзі!

Отямившись, Дін Гіор поглянув униз.

— А, це ви, — сказав він. — Я, здається, трохи замислився.

Тепер, коли армія Джюса була розбита і Смарагдовому місту більше не загрожувала небезпека, Довгобородий Солдат знову, як і раніше, став неуважним диваком.

Міст опустився, Брама розчинилася, і Залізний Дроворуб та його супутники увійшли до тронної зали палацу, де колись Гудвін, Великий і Жахливий, з'явився перед ними у вигляді багаторукого і багатоокого чудовиська.

Тепер на троні поважно сидів Страшило, біля нього стояла Еллі у срібних черевичках і золотій шапці, лежали Сміливий Лев і Тотошко у золотих ошийниках, на спинці трону сиділа Кагги-Карр. Уздовж стін, усміхаючись і перешіптуючись, юрмились придворні — ті, котрі не пішли прислужувати Урфіну Джюсу.

Вони тепер страшенно цим пишалися і виставляли напоказ свою відданість Страшилові Мудрому, чекаючи за це винагороди.

Страшило зійшов з трону і ступив п'ять кроків назустріч гостям, що придворними було оцінено як знак великої ласки з його боку.

А потім до зали внесли столи, заставлені всілякими смачними наїдками й напитками. Розпочався бенкет, веселий і радісний, і тривав він до самого вечора.

Жителі ходили святково вбрані, і часи панування Урфіна Джюса здавалися їм лихим сном.

Через кілька днів відбувся суд над Урфіном Джюсом. Жителі Смарагдової країни пропонували послати його в рудники.

— Друзі, — сказав Чарлі Блек, — а чи не краще залишити цю людину на самоті з собою?

— Слушно, — сказала Еллі, — це буде для нього найтяжчим покаранням, нехай поживе серед тих людей, яких хотів собі підкорити, нехай усе нагадує йому про його жахливі наміри і вчинки.

— Ти це здорово сказала, Еллі! — вигукнув Страшило. — І я з тобою згоден!

— І я, — сказав Залізний Дроворуб.

— І я, — сказав Сміливий Лев.

— І я, — додав Тотошко.

Кагги-Карр хотіла щось заперечити, та цієї хвилини жителі Смарагдової країни так гучно закричали «Ура! Хай живе Еллі та її друзі!», що їй довелося промовчати.

А Урфін Джюс, звільнений з-під варти, пішов куди очі бачать, супроводжуваний свистом й улюлюканням городян та фермерів.

Тепер треба було вирішити, що робити з дерев'яними солдатами й поліцейськими Урфіна Джюса.

— Спалити їх! — гукнула Кагги-Карр.

Страшило приклав пальця до лоба і попрохав не заважати йому думати. Запала глибока тиша.

Після довгих роздумів Страшило Мудрий сказав:

— Палити їх ми не будемо. Це не по-господарськи. Треба зробити із дуболомів сумлінних працівників на загальну користь. А справ у нашій країні багато. Якщо дуболоми — дерев'яні, то вони найбільше розуміються на деревині. Тож нехай вони будуть садівниками й лісниками! Вони найкраще від усіх доглядатимуть за деревами. Добре було б ще й вставити кожному з них мозок, та, на жаль, у них не порожнисті голови.

Страшило виголосив довгу промову і в душі був нею дуже задоволений.

Промову було вислухано з величезною увагою.

Залізний Дроворуб мовив:

— Треба поставити дерев'яним солдатам нові добрі серця.

— Але ж у них зовсім немає сердець, — заперечив Страшило.

— Тоді я не знаю, як з ними бути, — засмутився Дроворуб.

Страшило знову попрохав час на роздуми. Цього разу він думав понад годину і так напружено, що голова його наїжачилася голками та шпильками. Натовп жителів дивився на правителя з благоговійним жахом.

Нарешті Страшило ударив себе по лобі.

— Я придумав! — вигукнув він, і площа радісно охнула. — Оскільки у дерев'яних солдатів немає ні мозку, ні серця, то вся заковика тут в обличчях. Урфін Джюс недарма вирізьблював їм такі страхітливі пики. Варто їм зробити веселі, усміхнені обличчя, і вони поводитимуться зовсім інакше.

Пропозиція Страшила видалася діловою. Про всяк випадок варто було спробувати.

Дослід вирішили провести над палісандровим генералом Ланом Піротом. Його привели і поставили перед столом суддів.

— Скажіть, генерале, — запитав його Страшило, — чи визнаєте ви себе винним за всі ті вчинки, які скоїли?

— Ні, не визнаю! — браво відкарбував генерал. — Я все чинив за наказом свого короля.

— А якщо вас відпустять і дадуть вам у підлеглість солдатів, що ви робитимете?

Генерал так люто скривив обличчя, що діти, котрі стояли у натовпі, злякалися й заплакали, а Тотошко голосно загавкав.

— Що робитиму? — хрипко пробасив полководець. — Воюватиму, грабуватиму — у цьому все моє життя!

Змінивши обличчя, Лан Пірот змінив і характер й геть забув своє минуле.

— Вас звати Лан Пірот! — сказав Страшило.

— Так-так, звичайно, мене звати Лан Пірот, як це я міг забути?

— І ви — вчитель танців, — підказала Еллі, котрій дуже сподобалися нові витончені манери Лана Пірота.

— Саме так, я — учитель танців! Де мої учні? Де мої учениці? Я аж тремчу, так хочу дати їм перший урок!

І Лан Пірот, наспівуючи і пританцьовуючи, попрямував з площі, а за ним юрбою побігли хлопчики та дівчатка.

Коли пристрасті дещо вляглися, натовп одноголосно ухвалив присвоїти Страшилові такий титул: Страшило, тричі Премудрий правитель Смарагдового міста.

— Вивести його! — наказав Страшило.

Генерала повели у майстерню палацу, де на нього вже чекав найвправніший різьбар Смарагдового міста. Робота тривала довго, години зо три, але жоден городянин не покинув площу, всім було цікаво дізнатися, чим же скінчиться цей дивний дослід.

Нарешті з мосту зійшов веселий, усміхнений чоловік, у якому упізнали Лана Пірота лише по полісандрових візерунках на його голові.

Лан Пірот, наспівуючи та пританцьовуючи, пройшов крізь натовп, який розступився, і зупинився перед столом судової колегії.

— Ви,