Читати книгу - "Великий Мольн"

Одначе, раптом побачивши й упізнавши мене, жінка всміхнулася.

— Ви приїхали вчасно, — сказала вона. — Бачите, я щойно зняла білизну, яку випрала, готуючи Огюстена до від'їзду. Цілу ніч я збирала його речі. Поїзд рушає о п'ятій, тож ми якраз устигнемо…

Вона говорила з такою певністю, ніби сама призначила день від'їзду сина. Проте цілком імовірно, що вона й не знала, куди він їде…

— Підніміться на другий поверх, — сказала пані Мольн. — Ви знайдете Огюстена в мерії, він там щось пише.

Я швидко збіг угору по сходах, відчинив двері праворуч, на яких і досі висіла табличка «Мерія», й опинився в просторій залі з чотирма вікнами — два були повернуті на вулицю, а два — в бік полів — і з пожовклими портретами президентів Греві та Карно на стінах. У глибині зали, на довгому помості, біля столу, накритого зеленою скатертиною, стояли стільці муніципальних радників. Посередині цього ряду стільців, у старому кріслі, яке колись належало мерові, сидів Мольн і щось писав, умочаючи перо в старовинний порцеляновий каламар у вигляді серця. Коли Мольн не вирушав на прогулянку в довколишні ліси, він усамітнювався в цьому затишному місці, мовби створеному для якогось сільського рантьє.

Впізнавши мене, Мольн підвівся, але не так рвучко, як я сподівався.

— Серель! — сказав він вражено.

Переді мною стояв той самий юнак з кощавим обличчям і коротко стриженою чуприною. В нього вже пробивалися вуса. Той самий відвертий погляд… Але над його колишньою запальністю, здавалося, повисла димчаста завіса, крізь яку ця запальність пробивалася лише подеколи…

Побачивши мене, він розхвилювався. Я враз опинився на помості. Але, дивна річ, Мольн не здогадався подати мені руку. Він обернувся до мене геть знічений, заклав руки за спину, прихилився до столу й відкинувся назад. Він дивився на мене, але мовби не бачив мене і вже обмірковував ті слова, які збирався мені сказати. Він і раніше дуже важко починав розмову, як це буває із самітниками, мисливцями та мандрівниками; він приймав ухвалу, не турбуючись про те, якими словами має говорити про неї. І тепер, коли я стояв перед ним, Огюстен насилу добирав потрібні слова.

Я заходився весело розповідати, як їхав сюди, де ночував і як здивувався, побачивши, що пані Мольн готує сина до від'їзду.

— О, вона тобі вже сказала? — сказав він.

— Еге ж. Сподіваюсь, ти їдеш ненадовго?

— Ні, якраз надовго.

На хвилину розгубившись, відчуваючи, що зараз я одним словом зведу нанівець його рішення, якого не розумів, я не наважився вести мову далі й не знав, з чого починати виконувати свою місію.

Нарешті Мольн озвався, наче бажаючи виправдатися:

— Серель, ти знаєш, скільки важила для мене та дивна пригода в Сент-Агаті. В ній полягав увесь сенс мого життя, вся моя надія. Коли я втратив цю надію, що лишалося мені робити?.. Жити, як усі довкола живуть?.. Що ж, я спробував жити так — там, у Парижі, після того, як зрозумів, що все скінчилося, що й не варто шукати Загубленого Маєтку… Але хіба зможе людина, яка бодай раз побувала в раю, звикнути до буденного життя? Те, в чому інші бачать щастя, для мене видалося посміхом. І відтоді, відколи я самохіть і цілком щиро вирішив жити, як усі, мене гризе сумління.

Я сидів на стільці й слухав, не дивлячись на Огюстена, понуривши голову й не розуміючи, до чого він веде.

— Поясни-но мені все до пуття, Мольні — мовив я нарешті. — Навіщо ти вирушаєш у цю тривалу подорож? Невже хочеш виправити якусь помилку? Чи дотримати обіцянки?

— Авжеж, — відповів він. — Пам'ятаєш, що я обіцяв Францові?

— Он воно що! — зітхнув я з полегкістю. — Отже, йдеться тільки про це?..

— Про це. А може, й про помилку, яку треба виправити. Навіть про дві помилки…

Запала коротка мовчанка; я збирався з думками й шукав потрібних слів.

— Я думаю тільки про одне, — повів далі Мольн. — Звісно, я хотів би ще раз побачити панну де Гале, лише побачити… Але ось тепер у чому я переконаний: коли я відкрив Безіменний Маєток, то відчув себе на такій висоті, на вершині такої досконалості й такої чистоти, яких мені більш ніколи не досягти. Може, тільки в смерті, як я тобі вже колись писав, я зумію віднайти красу тих днів…

Підійшовши до мене, Мольн сказав іншим тоном, з дивним збудженням:

— Послухай, Серель! І нові взаємини в моєму житті, і далека подорож, і помилка, якої я припустився і яку треба виправляти. — все це в певному розумінні мовби є продовженням моєї колишньої пригоди…

Мольн замовк, даремно намагаючись поринути в спогади. Щойно я проґавив пагоду викласти йому те, з чим прийшов. Нізащо в світі не хотілося мені знову проґавити її. І я заговорив — цього разу надто рано; згодом дуже шкодував, що не вислухав його зізнань до кінця.

Отож я зронив фразу, яку приготував хвилину тому, але яка тепер виявилася недоречною. Я не зворухнувся, лише трохи підвів голову й мовив:

— А що, коли я скажу тобі: нічого ще не втрачено?..

Мольн зиркнув на мене, потім відвів очі й почервонів, — я ніколи раніше не бачив, щоб хтось так червонів, — здавалося, вся кров ринула йому до обличчя й нестримно стугоніла в скронях…

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав він нарешті ледве чутно.

Тоді одним духом я розповів усе, про що дізнався, як повернув справу і як усе обійшлося, — так наче Івонна де Гале мало не послала мене до нього.

Мольн зблід, наче мрець.

Поки я говорив, він мовчки слухав, утягши голову в плечі, як той, на кого зненацька напали й він не знає, захищатися йому, сховатись чи втікати. Пригадую, Огюстен тільки раз перебив мене. Я мимохідь зауважив, що садибу Саблоньєр зруйновано, що колишнього маєтку не існує.

— О, бачиш, — сказав Мольн, мовби тільки й чекав нагоди виправдати свою поведінку, свій розпач, — бачиш, більш нічого нема…

Я був певен, що біль його нарешті вгамується, тільки-но він зрозуміє, як тепер усе стало просто й легко, тож поквапився розповісти, що мій дядько Флорантен влаштовує розважальну гулянку й у ній візьме участь панна де Гале; я сказав, що і його запрошено на цю гулянку… Але Мольн зовсім розгубився й далі мовчав.

— Негайно відмовся від