Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

— Тепер він у моїх руках, — таємниче промовив Дел, погладив книжку й поклав її на ліжко.

Корліс запитливо подивився на нього й розгорнув ту книжку. Вона була російською мовою, сторінки зжовкли від часу, деякі й зовсім зітліли.

— А я й не знав, що ви вивчаєте російську мову, Деле, — засміявся він. — Бо я тут не можу вчитати ні рядка.

— На жаль, я теж. Та й жінка Віплова ледь знає якусь там темну балачку. Це я в неї дістав. Знаєте, її батько був росіянин і вголос читав їй цю книжку, і вона знає те, що вичитав їй батько, а я те, що вона мені розказала.

— Та про що ж ви усі троє знаєте?

— О, тож-бо то й є, — усміхнувся Бішоп. — Ви сидіть собі спокійно й чекайте. А там буде видно.

Мет Маккарті прийшов кригою в перші дні різдва, довідався про все щодо Фрони й Сент-Вінсента, і це йому страшенно не сподобалося. Деіїв Гарней дав йому повну інформацію, доповнивши її тим, про що дізнався від Люсіль, з якою був у добрих стосунках. Може, до цього спричинилось те, що він спершу почув тільки недобре про журналіста, може, що інше, але Мет одразу перейшов до табору Вінсентових ворогів. Ніхто не міг би сказати, чому саме, але більшість чоловіків зизим оком поглядала на Сент-Вінсента. Можливо, тому, що його занадто вподобали жінки й при ньому не звертали жодної уваги на місцевих кавалерів. Тільки таке пояснення й можливе, бо взагалі у Сент-Вінсента взаємини з чоловіками були дуже добрі. Він не заносився, не вважав себе кращим за інших, ставився до всіх по-товариському.

Після розмови з Люсіль і Гарнеєм Маккарті ще не мав певної думки щодо Сент-Вінсента. На слова Люсіль не можна було покластись — вона, як він дізнався, була занадто близька до нього. Отож Маккарті вирішив не спускати Сент-Вінсента з ока, бувши цього вечора на гостині. Вірний друг, швидкий у чуттях і вчинках, Мет не звик дурно час марнувати. «Я сам візьмуся до цієї справи, як воно й личить представникові шляхетної династії Ельдорадо!» — заявив він і пішов зіграти у віст до Дейва Гарнея. І тихенько додав ще: «Коли сатана не хоче доглядати свого кодла, то я сам догляну!».

Одначе протягом вечора він кілька разів змінював свою думку. Виставляючи себе за простака, Мет відчував, що його збивають з пантелику. Сент-Вінсент тримався цілком природно, був веселий, товариський, сам сміявся і не сердився на жарти інших, не задирав носа. Мет за ввесь вечір не помітив у нього жодної фальшивої ноти.

«Що за собача трясця! — думав він, розглядаючи свою руку, де було повно козирів. — Старий ти, мабуть, стаєш, Мете, і кров замерзає у тебе в жилах. Він гарний хлопець. Невже я повинен гудити його через те, що за ним упадає жінота, що ці тендітні істоти аж умлівають, побачивши його? Гарні очі й сміливість! Ось що найбільше їх приваблює в чоловіках. Вони тремтять і завмирають, слухаючи розповіді про війну, проте кому ж як не різникам та воякам вони віддають свої серця найохочіш? Чом би він не мав подобатись їм? Він зробив багато мужніх вчинків, от дівчата й щирять до нього зуби. Це ще не значить, що він з чортового кодла. Ні, старий ти шкарбан, Мете. Життя твоє скінчилося. Не вернеться твоє літечко, стара шкапо. Але постривай-но, постривай, Мете. Спробуй ще його руку, як вона на дотик!»

Небавом і трапилась така нагода, коли Сент-Вінсент і Фрона, що грали на одну руку, забрали всі тринадцять взяток.

— Рамс! — крикнув Мет, — Вінсенте, друже, рамс! Дайте вашу руку, голубчику!

Потиск руки був дужий, рука не гаряча й не волога, але Мет все одно з сумнівом похитав головою.

— Нічого я так не дізнаюся, — бурмотів він, тасуючи карти, — Дурень з тебе великий, Мете! Дізнайся перш, як у Фрони серце, і коли справді вона в нього закохалася, ну, тоді берися до діла.

— О, Маккарті справжній бузувір! — казав під кінець вечірки Дейв Гарней, стаючи в поміч Сент-Вінсентові, що йому було трохи ніяково від простяцьких Метових жартів. Всі одягалися в хутра, натягували рукавиці.

— Він вам не казав, як ходив до собору в Штатах? Це було так, — він сам мені оповідав. Увійшов він у собор під час відправи. Застав священиків і півчих у церковних уборах — в «парках», як він каже — і почав дивитися, як вони кадять по церкві. «І знаєте, Дейве, — каже він мені, — напустили диму чорт його батька зна скільки, а комарів хоч би тобі один, хоч би поганенький».

— Це правда, все геть до слова, — ані змигнувши, підтвердив Мет. — А ви чули, як ми з Дейвом сп'яніли від згущеного молока?

— Який жах, боже мій! — скрикнула місіс Шовіл. — Розкажіть же, як воно було!

— Це трапилося на Сороковій Милі, коли був голод на свічки. Стояли люті морози. Дейв забіг до мене часину перебавити. Побачивши моє згущене молоко, він увесь аж загорівся. «А що, якби хильнути доброго віскі, що ото продає Моран?» — каже він, поглядаючи на ящик, де було молоко. Правду кажучи, коли він згадав про віскі, у мене аж слина покотилась. «Та що тут балакати, — відказую, — коли в торбині пусто». А він тоді: «Свічки коштують десять доларів дванадцятка, по доларові штука. Дайте шість бляшанок молока — буде пляшка доброго віскі». — «А як же ви це зробите?» — «Будьте певні, — відказує він, — давайте лишень бляшанки. Надворі мороз, аж крутиться, а в мене є кілька форм на свічки».

Це все чистісінька правда. Коли побачите Біла Морана, можете його поспитати. Що ж зробив Дейв Гарней? Забрав мої бляшанки з молоком, вилив молоко в свої форми, заморозив і виміняв у Морана на ті свічки пляшку віскі!

Коли сміх дещо затих, Дейв Гарней промовив:

— Все було так, як він каже, тільки він не доказав усього. Вгадайте, Мете, що я ще встругнув?

Мет крутнув головою.

— У мене тоді саме було скрутно з молоком, та й з цукром. Тож я три ваші бляшанки розвів водою й поробив свічки, а потім ще цілий місяць пив каву з молоком!

— Ну,