Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Биті є. Макс 📚 - Українською

Читати книгу - "Биті є. Макс"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Биті є. Макс" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 70
Перейти на сторінку:
місяць тому ходили, хоч якісь би сліди залишилися. А тут – ніби й не було людей ніколи.

– У нас не один маршрут.

– А нащо… надовго так?

– Перший тиждень усі намагаються втекти, сподіваються, що все це жарт і швидко скінчиться. А під кінець другого тижня уже все по-дорослому… Знесилюються… Починають боротися…

Макс відчув – по спині лід.

– Хоч би анімацію якусь передбачили заради сміху.

– Який тут сміх? Тут життя… На другому етапі більш ризиковані програми застосовуємо.

– Є другий етап?

– Так. Для тих, хто успішно здолав перший.

– І що ж там за ризики?

– НЛП-шні примочки. Концентрація на одному з каналів отримання інформації. Аудіоканалі, візуальному, кінестетичному…

– І як можна сконцентруватися на візуальному каналі? Вуха заткнути?

– Десь так. Очі… Лишаємо тільки очі як канал отримання інформації. У вухах беруші. Заборонено розмовляти. Кликати на поміч жестами та дотиками… Тільки очима. За порушення позбавляємо їжі.

Макс уявив себе отут, посеред карпатського лісу, без права гукнути, смикнути когось – поможи!

– Серйозна така у вас «Весна»…

Дон принюхався, відщипнув шмат від білки.

– Можна їсти.

– Смачного…

– А ти рибу бери, – сказав Дон.

– Ні… Не вполював, – видушив Макс.

– Та намагався.

Макс почервонів:

– Дякую…

Спочатку проковтнув м’ясо з кісток. Потім кістки. Потім роздивився риб’ячі голови з перламутровими очима, обнюхав і теж з’їв. Чаю б тепер…

Дон ніби чув його думки. А може, самому хотілося білку запити… Насмикав соснових гілок поблизу печери, нагрів води в каструльці.

– Зараз чай заварю.

– З соснових гілок?

– З хвої… Корисна штука. Тільки гірчить надто…

– А справжній чай хіба теж скінчився?

– Скінчився, – відповів Дон. Потягнувся. – Спати будемо.

– А як ти білку впіймав? – Макс лежав на карематі у спальнику. У роті гірко після відвару з соснової хвої, очі злипалися, але про білку – з суто практичних міркувань. «Яка вона на смак?» – думав.

– Два варіанти, – відповів Дон. – Сильце вмію з мотузки на білку ставити… Завтра навчу…

– А другий?

– Там окомір потрібний. Береш каменюку… Чи, приміром, шмат льоду чи цурпалок немалий… І вцілюєш… – замовк. – Тут людей немає, звір неляканий…

Перший варіант видався Максові більш технологічним.

Заплющив очі, подумав: «Я встановив з Доном контакт? Викликаю у нього довіру чи ні? Він у мене викликає…» Згадав: закінчився тільки перший день весни. Ще тринадцять діб хащами геть без нудьги… Жахнувся: треба тікати!

Останній раз пані Женя розмовляла з сином у передостанній день зими. Зателефонувала опівдні дізнатися, чи не хоче Максимко на пару днів в Альпи. Гірські лижі, повітря того ж ґатунку. Звична атмосфера…

– Я у відрядженні. Повернуся за два тижні, – почула несподівану для себе новину, здивувалася: а чого це мати не в курсі?…

До Ганни Іванівни.

– Куди поїхав?

Секретарка тільки руками розвела.

– Максим Володимирович просив не турбувати його дзвінками…

Ох, щось тут не те… Тої ж миті знову набрала сина – поза зоною. Роззирнулася із підозрою.

– А Дора де?

– Звільнив… – приголомшила секретарка.

А чого це мати не в курсі?!

– І де ділася?

– Додому поїхала…

Ну, і чорти її забирай. Пригрозила секретарці: щоб за відсутності сина тут усе блищало… Гайнула до фонду. Август Закс тільки плечима знизав.

– Які відрядження? У фонду хоч і міжнародний статус, але справи в одному місці вирішуються…

– І не пояснив, куди збирається?

– Хіба ви не знаєте вашого сина? Тільки попередив, що буде за два тижні…

Ох, щось тут не те.

Пані Женя імпульсивно смикнулася – Вовку з Брюсселя, тата з багнетами на передній край… – хай шукають! Та незрозумілі тривожні передчуття відрубали дзвінки чоловікові, татові… Вперше за все життя мати не знала, де її єдина дитина і задля якої цілі потайки від усіх зникла з поля зору. А раптом йому так треба, а вона галасу наробить? «Ворожка!.. – згадала. – Та знає!» Уже під’їжджала до Костьольної, розуміла – не піде до Єви-Марії. Страшно. Не хоче знати правди… Часу довіриться. Чекатиме. Два тижні? Пролетять… А серце в сльози! Наче підвісили його за гачок – стікає, плачеться. Як два тижні витримати?!

До ночі протовклася на кухні: прислугу повиганяла, сама взялася посуд чистити – руки займала, усе намагалася розібратися: та чого ж раптом так безжально тривожно?! До мобільного – «поза зоною…»

Стала до вікна і так до ранку поглядом двір мела – сама-самісінька у розкішній, порожній, величезній хаті.

Зранку вже стояла на порозі Максових апартаментів.

– Не відгукнувся? – йшла вітальнею, у кути заглядала, наче там сховався.

– Ні, – хитнула головою Ганна Іванівна.

Пані Женя зміряла секретарку тьмяним поглядом, пополотніла – одна й та сама думка виїдала мозок: а як за два тижні Макс не повернеться?…

– Мені одразу ж… повідомте… Якщо раптом… – тільки й прошепотіла. Хитнулася.

Ганна Іванівна підхопила жінку, усадовила на обісцяний диван. Ох, і знайомий же їй цей погляд… Хіба то життя, як не знаєш, де твоя дитина є?… Чи жива?… Не життя, скніння в режимі хронічного подвигу. Серце цілодобово не спить, виглядає… Душа чорне-скорботне до себе тягне – вдягатися? А хтозна?! До Бога: знаєш?…

Обійняла пані Женю, притулила до себе:

– Максим Володимирович – дуже розважлива розумна молода людина. У халепу не втрапить… Нема чого тривожитися… Ви… тримайтеся.

Пані Женя, як мала дитина, розплакалася бурхливо.

– А як не повернеться?!

– І думати так не смійте! – операційна медсестра з двадцятирічним стажем взялася за скальпель, різала без жалю. – Максим Володимирович не з таких! Надто холодний розум, надто любить себе… Такі… не щезають. Неодмінно повернеться. От згадаєте потім мої слова.

Пані Женя глянула на секретарку зболіло.

– Вірю вам… – прошепотіла. – Зрозуміти б… Що сталося… – замовкла, насупилася зосереджено. – Дора не могла його спровокувати? – запитала довірливо. Бо ж дивно. То носився з калічкою, як з писаною торбою, то звільнив раптом, відправив назад до Сракожопівки. – Розпитати б, – додала.

– Неможливо, – спокійно збрехала секретарка. – Хтозна, де її шукати…

Дору доля теж у режим подвигу перевела, не спитала – хочеш? Сиділа на хиткому стільці у секретарчиній кухні на Троєщині, дивилася на Ганну Іванівну сполохано: що робити?…

– Вдома хто чекає? – обережно запитала секретарка, що вона замість ухопити дівча за руку та волочити до залізничного вокзалу, як наказав хазяїн, наздогнала Дору біля Бессарабки, коли та вискочила з Максових хоромів прожогом, бігла невідомо куди, і повезла до себе додому – відпочинь, схаменися, подумаємо…

«Ні», – хитнула головою Дора.

Опустила голівку, потяглася до блокнотика. «Мама у Португалії пропала. Тато собі Галю привів, а я заробити маю. Щоби маму знайти». Глянула на Ганну Іванівну розгублено. «А тут Данко», – дописала схвильовано.

1 ... 36 37 38 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Макс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Биті є. Макс"