Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Мамай, цей бравий козарлюга, після вступу до січового товариства вірний був чернечій обітниці, і не тільки тому, що тямив, до якого лиха призводить нашого смирного брата шалена жінота, і не тільки тому, що добре знав, же вояки в походах відважніші та сміливіші бувають саме тоді, коли в них за плечима — ні жінок, ні хат, ні дітей, коли втрачати немає чого, — і зовсім не тому не стрибав він у гречку, що боявся київ, або жив бовдурякою нечутенним, а чи байдужісінько йому було до найсильніших радощів житейських, а чи тому, що не палав Козак од поглядів дівочих, ні, ні, ні! — але ж перемагала постійна залежність од безугавних воєнних чвар, од наскоків татарських, од плюндрування польського, од повстань і походів, же й найменшої змоги не лишалось — помріяти про власне кубло, про малят, про зрозумілу і гарну жіночку, привітну, рідну, а не чужу, хоч і мав Козак на думці завше одну дівчину, котрій уже років чи не з двадцять кортіло його заходом вискочити в молодиці, одну, колись прегарну і вже зів’ялу в марному чеканні дівчину, яка жила саме в тім місті, в Мирославі, куди він зараз так дуже поспішав.

Еге ж, нелегко все це було пережити.

Бо й дівчина тая старілась.

Та й сам він… дуже прагнув того, про що зараз оце співав — сам-один посеред безлюдного степу, забуваючи про всі ті небезпеки, які щокрок чигали тут на самотнього запорожця.

Співав та й співав.

Співав, бо не співати не міг.

Бо така вже вдача слов’янина: поляка, серба, чеха, білоруса, росіянина, болгарина…

Така вже вдача… «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине: от де, люди, наша слава, слава України!»

Говорив же колись Горький, що народна поезія України — апофеоз краси, що народ український через століття рабства і неволі проніс-таки дорогоцінне багатство свого генія: «Гляньте, який ласкавий і співучий світ розкривається в його безсмертних піснях!»

А й справді, гляньте!

Співає ж українець і на війну йдучи.

Співає й журячись.

Співає й весілля справляючи.

Співає й хату муруючи.

Та й робить народ наш усе, наче пісню співа.

Залізо кує, немов пісню співа.

Заводи будує, немов пісню співа.

Жито сіє, мов пісню співа.

Та й пісню співа, немов пісню співа…

65

Та й багато ж їх у нас, пісень отих…

…Попросив колись молоденький чорт нашу дівку:

— Навчи лишень мене співати.

Дівка того чорта й осідлала:

— Неси мене, каже, куди знаєш: я буду співать, а ти вчись.

Ухопилась дівка за шерсть, поніс її чорт у ліси, в чагарі, де терни, де глоди, але тільки сам обідрався, що й шерсті на ньому вже не лишилося, а дівка — ціла та все співа.

— Коли ж ти, клята душе, наспіваєшся? — питає чорт.

— Та, — каже дівка, — ще й половини не переспівала.

— Уйми лишень: там словечко, там — два.

— З пісні слова не викинеш!

Та й співала дівка, поки чорт не ґиґнув…

От скільки в нас пісень! Та ще й яких: і чорта вбити можна!

КНИГА ПЕРША

ПОЧИНАЄТЬСЯ ПІСНЯ ПЕРША

1

Вони її з таким захватом співали, цю клечальну пісню, мирославські дівчата, невсипущі співухи, з ранку до тривожної ночі дзвеніли тої суботи, бо ж надходили зелені свята, що заради них та пісня й на світ появилась, та й пісня про калину славно бриніла саме тут, у місті Мирославі, схованому в її заростях, бо ж білим цвітом пінилась того дня вся Калинова Долина.

Ось чому тая пісня… ось чому вона…

Та ви самі лишень послухайте:

Ой червона калинонько,

Білий цвіт,

Ти квітчаєш, повиваєш

Цілий світ…

Наша пісня пролітає

З краю в край…

Цвіт-калино, Україно,

Розцвітай!

Вона була довга-таки, ця хороша пісня, і чули її в той день по всіх майданах, по зелених вулицях, по найдальших закутках щедро заквітчаного кетягами калини славного українського города Мирослава.

2

Чути було ту пісню і в березовім гайку біля мирославського собору, що про його красу колись чимало книг написано, збудованого без жодного залізного гвіздка, бо ж залізними колись тіло Спасителя до хреста прибивали.

Чути пісню було і в мурованих панських хоромах, що красувались по майданах, чути було і в хатах заможніших міщан та ремісництва, і на околицях міста, де біліли охайні халупи злидарів.

Долинала пісня й до вишгорода, який нависав над городом руїнами домініканського монастиря, спаленого ще заходами гетьмана Богдана Хмельницького за те, що мнисі-домінікани, нітрохи не жадаючи приходу козацького визвольного війська, освящали шляхетський меч, круг костьолу його носили, щоб дав Бог викоренити всю вільну Русь, а пожар там жахтів тоді такий пребуйний, що в костьолі дзвони дзвонили самі по собі… Тепер по всій горі над містом була широка пустка, і тільки багате водою джерело на самому верху, як і завжди, струміло вниз веселим потічком та на готичній вежі поруйнованого монастиря останнім часом удень і вночі сидів понурий сокіл.

Звідти ж, від руїн монастиря, — гульк та гульк! — видніло добре і все місто, і ріка Рубайло, що окружала його, і Красавиця — озеро, дугою вигнуте, і хати поза озером, і вся Калинова Долина, велетенська чаша, в якій затишно лежало не тільки місто Мирослав, а й хутори, а й села, поля, сади, городи, діброви та гаї.

Обидва виходи з тієї величезної Долини — поміж горбами та пагорбами, між річкою та озером, між мочарами та непроходимими болотами — замикали дві фортеці, не так давно збудовані Бопланом: високі вали з чотирма вежами, з гарматами в нерівно попробиваних вікнах, з важкими ворітьми, що вели в Коронний замок, який стовбичив поміж озером та високим берегом ріки Рубайла, що далеко й далеко за нею лежали заболочені луги, порослі вільшиною, верболозом та вербами.

По горах круг Долини летіли в небо крилаті вітряки.

Трохи осторонь сяяла біла церковця, збудована багато років тому з необтесаних білокорих березових колод, і така вона була похила, що здавалося — от-от повійне вітер, і вона впаде в Рубайло.

Все місто Мирослав скидалось на сад, на гай, на діброву: старезні прездорові яблуні та груші височіли всюди, як дуби, — їх навіть рубали на дрова, стільки їх там було. Берези біліли