Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

– Тоді, вуйку, слухайте сюди. Будете йти й зайдете у велику ніч, там ніколи не буває дня. Але ви паліть свічки і йдіть. Вийдете на вогонь, якому теж не буде кінця-краю, але ви не бійтеся – пекти вас не буде, лише паліть і далі свічки. Коли вогонь закінчиться, натрапите на гадюк – ніде буде ступити. Та сміло собі йдіть. Як буде догоряти вже остання свічка, побачите постіль. На тій постелі будуть лежати три гадюки у коронах. Одна відповзе вбік, і ви собі ляжте на її місце.

Іван зібрався і пішов. Палить свічки і йде через ніч. Раз вийшов до вогню – не видно йому краю. Сунув ногу – не пече. Пройшов через вогонь і вийшов на гадюк. Палить свічки, ступає на гадюк, а вони не ворушаться. Коли догоряла вже остання свічка, він побачив постіль, а на ній трьох гадюк. Одна відсунулася вбік. Іван ліг на її місце і міцно заснув.

Через якийсь час прокинувся і бачить: за вікном красна днина, сонце гріє, багато народу. Він устав, помився і гарно одягнувся, а Мар'я-царівна принесла йому їсти. Коли поїв, принесла корону й наділа йому на голову. Так став Іван царем тієї держави. Вона була перед тим заклята, і всі дуже раділи, що Іван їх визволив від нечистої сили.

Ожила й зачарована у корчмарську бочку сестричка Марійка, а її син став дуже красним витязем.

Іван узяв собі за жінку Мар'ю-царівну. На весіллі був і я. Пив вино і паленку, та в роті було сухо.

Царевич і бідний

Жив один чоловік. Бідний-бідний. Крім жони й трьох синів, не мав нічого на світі.

Два старші брати були розумні, а молодший, Іван, – дурний.

Каже раз отець старшому синові:

– Ляжеш спати й запам'ятай, що тобі приснилося, й розкажеш рано мені.

Минула ніч, а на другий день батько звідає:

– Но, синку, що тобі снилося?

– Няньку, мені нич не снилося.

Вечером отець говорить середущому:

– Но, лягай ти в постіль і скажеш, що тобі снилося.

Але й середущому нич не снилося.

Чоловік уже сердитий. Думає собі: «Кой розумним нич не приснилося, то дурному що може приснитися?»

А Іванові приснилася дівка золотокоса й наказувала йому:

«Я буду твоя жона, лиш аби-сь свій сон нікому не виказав!»

На третій день отець звідає:

– Іване, чи тобі що снилося?

– Снилося! Але я свій сон нікому не розповім!

– І мені?

– Нікому.

Отець так розгнівався, що пов'язав Івана, повів на вулицю й примоцував до дерева.

– Сиди тут, доки не скажеш, що тобі снилося.

Іван сидить, сидить прив'язаний… Раз лиш нянько вернувся:

– Но, як?

– Я нічого не скажу!

І лишив 'го тут, голодного, цуравого, босого…

Проходив тут царевич, увидів прив'язаного хлопця:

– Що ти за один? Чому прив'язаний сидиш?

– Мене нянько прив'язав, бо я не хотів йому свій сон розповісти.

– За таке пусте діло тебе отець покарав?

І розв'язав 'го, обоє сіли на кочію й повезлися в місто. Бідний Іван став служити в царя.

Раз він сам до себе засміявся, думаючи про свій сон. Ото втямив царевич:

– Що ти смієшся?

– Згадав свій сон.

– Но, то розкажи мені.

– Ого! Я не хотів нянькові розказати, а тобі нізащо не викажу.

Царевич дуже розгнівався на дурного хлопця, посадив 'го в темницю. Як зачинив за бідним Іваном залізні двері, той йому сказав:

– Закриваєш мене в темницю, а сам збираєшся сватати дівчину золотокосу. Но, та знай, вона твоя не буде, доки я тобі не поможу!

Царевич засміявся й пішов геть.

Раз бавилася його сестра коло темниці. Іван втямив і крізь віконце каже:

– Чия ти, дівочко?

– Я сестра царевича.

– Та де є твій брат?

– Пішов сватати.

– Сватати? Жаль, жаль… Він не вернеться живий…

Дівчина дуже зажурилася.

– Що буде з братом? Як йому допомогти?

– Я хотів йому допомогти, а він мене закрив у темницю.

– Я тебе випущу!

Як був надворі, сказав:

– Найди сімох вояків, подібних до мене. І всім нам дай однакових коней. Вояки всі мусять бути Івани.

Принцеса все зробила, а як було все готово, рушили в дорогу. Іван повчав солдат:

– Як вас будуть звідати: «Котрий з вас старший?», всі закричіть: «Я старший!»

Їдуть день, їдуть два. На третій приїхали до великої гори. Іван сказав, аби його почекали, а сам виліз на гору.

Виліз і видить: три чорти б'ються.

– Що ви ся б'єте?

– Нянько лишив нам топанки-самоходи, шапку-невидимку й конверт-літак. Ми не можемо поділитися.

– Я вас поділю.

– Будь добрий, поділи нас!

Іван взяв лук, позначив стріли, потім їх вистрілив.

– Гляньте їх, котрий з вас яку стрілу знайде, того буде ота річ.

Чорти розбіглися глядати стріли, а Іван взяв сі речі, вернувся до друзів.

Сіли на конверт-літак і полетіли туди, де царевич застряв.

Сіли на землю й увиділи його. Дуже зажурений був.

– Що ти такий смутний, га?

Царевич не впізнає нікого.

– Що ви мене звідаєте? Хіба мені допоможете?

– А може, й допоможемо.

Тоді царевич сказав свою біду:

– Мені дівка золотокоса дала загадку: аби-м їй приніс те, що вона вже має. Як не принесу – скітить ня з білого світу.

– Но, не журися. Я тобі допоможу. Ото проста штука. Лиш мені треба бути коло дівчини.

– Та йди, про мене…

Іван поклав на голову шапку-невидимку й пішов. Дівка золотокоса сіла на корабель, а Іван коло неї.

І попливли далеко-далеко. Раз видить Іван: із води виходить старий дідо з золотою бородою й золотим волоссям. Поклонився:

– Добрий день, донько. Що тебе принесло?

– Няньку, мені треба золоті топанки.

Отець дав їй золоті топанки, і корабель повернув назад. Іван украв від дівки золоту топанку і передав царевичу.

– Візьми. Друга буде у неї.

Царевич пішов до дівки золотокосої. Вона його зазвідала:

– Но, угадав ти загадку?

– Ой, угадав. Тут маєш. – І поклав їй на руку золоту топанку.

Дівчина дуже зачудувалася.

– Айбо мені видиться, що то не ти вгадав. Ще раз мусиш угадати, що у мене буде завтра. Як не вгадаєш, станеш менше на голову.

І царевич знову зажурений.

– Що є, – звідає Іван.

– Знову дала мені загадку, аби-м приніс те, що у неї буде завтра!

– Но, не журися. Я тобі поможу, лиш мені треба бути коло неї.

Іван взяв на голову шапку-невидимку й пішов.

Дівка сідала на корабель, а Іван також скочив до неї. Вона його не виділа. Корабель поплив далеко-далеко. Дівка покликала свого нянька.

І одразу показався