Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Звичайно, радівські діячі жодної уваги на останню подію не звернули – дбали про своє. Уже 3 вересня «кабінет Винниченка» зібрався на своє перше, організаційне засідання. І тут знову не обійшлося без притаманної Винниченкові престидижитації. Затверджений Малою радою Статут Генсекретаріату передбачав існування 14 секретарств. Тимчасова Інструкція центрального уряду санкціонувала існування 9 відомств, зійшлися-таки врешті-решт на 9[188] (без урахування посади голови «кабінету». – Д. Я.). Зібрання 3 вересня проходило не у повному складі. З фактичних власників «міністерських портфелів» (сам Винниченко, нагадаймо, сидів на двох стільцях одночасно – голови Секретаріату та керівника дійсного лише на папері відомства внутрішніх справ) на засідання з’явилося четверо – сам Винниченко, аграрій Савченко-Більський, освітянин Стешенко та «міжнародно-міжнаціональний» секретар Шульгин. Участь у засіданні також узяв заступник секретаря праці Рафес, «пізніше прийшов» генеральний контролер Зарубін. Спершу визначили: всі наступні засідання повинні починатися о 7-й годині вечора. Друге питання – порядок ухвалення рішень на цих зібраннях. Рішення (найпевніше, за відсутності Зарубіна) ухвалили таке: «кворум для засідання опреділяється так: всі генеральні секретарі, які присутні в місті і виконують свої обов’язки, без трьох. Але кворум не може бути нижчим 5»[189]. Це відкривало для головуючого на засіданнях (а ним був, нагадаю, голова ГС) необмежені можливості для будь-яких маніпуляцій – за такого формулювання йому було достатньо контролювати всього 2 голоси, щоби мати можливість провести будь-яке рішення, адже вони ухвалювалися простою більшістю від числа присутніх.
Відверто маніпулятивними стали й засідання Малої ради, яка перетворилася, якщо сказати прямо, на такий собі компліментарний «міжсобойчик» між лідерами українських та єврейських націонал-соціалістичних партій, – представники російських та польських партій ці збори попросту ігнорували. Яскраве тому підтвердження – протоколи засідань МР. Наприклад, 5 вересня його учасники серед іншого з’ясували, що новонароджений «уряд» не має жодного уявлення, що робити далі. Незнання компенсували ультрареволюційними гаслами та вимогами. 9 вересня взялися до розгляду питання про участь своїх представників у роботі так званої Всеросійської демократичної наради, відкриття якої 14 вересня ініціювали Всеросійські ради робітничих, солдатських та селянських депутатів. Офіційно проголошена мета – «створення сильної революційної влади, здатної об’єднати всю революційну Росію для відсічі зовнішнім ворогам та для придушення всяких замахів на завойовану свободу». Мала рада радісно відгукнулася на запрошення, ухваливши направити до Петрограда своїх представників. Імена та кількість цих діячів (обраних, до слова, вісімнадцятьма голосами – тобто менш ніж половиною голосів – проти одинадцяти лише за 5 хвилин) жодного значення не мають, адже на засіданні було «прийнято пропозицію надати делегатам Української Центральної Ради імперативного мандату». Голосувати ці «представники» мали за програму з 13 пунктів, під якою обидвома руками підписалися би В. Ленін, Л. Троцький та інші діячі більшовицької партії, а також їхні німецькі, італійські, румунські, угорські та інші колеги й однодумці типу А. Гітлера, А. Дрекслера, Б. Муссоліні, К. Кодряну etc. Наводимо її повністю:
– «формування однорідно-соціалістичного уряду, відповідального перед всіма демократіями народів Росії»;
– «передача усіх поміщицьких, монастирських та церковних земель до Установчих зборів в завідування земельних комітетів»;
– «встановлення державної та крайової власті над продукцією та поділом»;
– «передача в завідування крайових органів власті найважніших галузей промислу»;
– «оподаткування великого капіталу і майна та конфіската військових прибутків на користь окремих країв і цілої держави»;
– «признання за усіма націями права на нічим не обмежене самовизначення»;
– «скликання до кожного краю, який того домагається, національно-крайових суверенних Установчих зборів»;
– «передача всієї власті на Україні в руки Української Центральної Ради і її Генерального секретаріату, складеного на основі статуту Центральної Ради 16 липня сього року»;[190]
– «проголошення недійсними таємних дипломатичних договорів»;
– «негайне скасування смертної кари»;
– «прийняттярішучих кроків до заключення миру, для чого негайно звернутись з предложенням (представленієм) до союзників про відкриття мирних переговорів»;
– «розпуск Державної Думи і Державної Ради»;
– «скликання Установчих зборів в назначений строк, без дальшої проволоки».[191]
Аналізувати це з точки зору права або конкретних наслідків, які мала спроба імплементації цих настанов у поточну реальність, зайвої потреби немає. Зазначмо лише, що перші 10 пунктів цієї програми «ухвалено» з подачі українських есерів М. Грушевського та М. Ковалевського, три останні – «об’єднаного» єврейського робітничого соціаліста Гутмана.
Чекати відкриття Демократичної наради та/або відповідної санкції законного уряду не стали. Уже 11 вересня генсеки констатували принципову згоду добродія Черниша очолити нелегально створене секретарство торгу й промисловості та вирішили заснувати секретарство «в справах продовольчих», 12 вересня дебатували кандидатуру керівника секретаріату праці, наступного дня вирішили явочним порядком розширити Тимчасову інструкцію з метою «більш активного характеру діяльності Секретаріату» та для «поширення його діяльності в порівнянні з тими межами, які зазначено в нинішній інструкції для нього». Заразом затребували у петроградського уряду «щоб Секретаріатові було надано право реквізиції», та дали «дозвіл одкрити їй музичну школу в Києві» такій собі пані Надії Берестковій[192]. А чому б і ні?
«З’їзд народів» – націонал-соціалістична альтернатива Установчим зборам
«Матеріали з’їзду народів. Загальні враження» меланхолійно повідомляють: «На перший день з’їзду зібралось всього 50 делегатів. Прибули представники білорусів, латишів, естів, литвинів, кримських татар, грузинів, донських козаків (які, до слова, були станом, а не народом. – Д. Я.) і євреїв. Від багатьох інших народів (але яких саме, завбачливо не вказано. – Д. Я.) надійшли телеграми, що їхні представники їдуть на з’їзд». До 14 вересня доїхало ще хіба 34 особи[193] – ото і все представництво від населення статридцятимільйонної держави.
Принаймні деякі відомості з цього повідомлення про подію, яка розпочалася 8 вересня, не є правдивими. Як з’ясували укладачі збірки документів УЦР, серед делегатів були не стільки представники «народів», яких невідомо хто, коли, де і на підставі якого закону обирав, скільки представники таких екзотичних організацій, як Петроградська козача рада, Козачий союз Південно-Західного фронту та інших козачих об’єднань, представниці Кримського мусульманського комітету, Кримсько-татарської учительської спілки, а також члени єврейських, польських, російських націонал-соціалістичних партій.[194]
Делегатів явно не вистачало, і, прочекавши дві з половиною години, організатори були змушені відкрити захід. Зробив це М. Грушевський повідомленням
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Михайла Грушевського», після закриття браузера.