Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

І коли заспівав церковний хор «Боже великий, єдиний», до фігури змієборця вибрався драбиною сивоголовий чоловік із синьо-жовтою бандерою в руці, він закріпив її за фігурою й вигукнув: «Слава Україні!»; на новітнє вітання Української Військової Організації натовп хором відповів: «Героям слава!» — і в радості, що саме так вшановує народ полеглих у боях за Україну, звів прапороносець угору руки й на мить завмер, а тоді знизу прокричав до нього русоволосий кучерявий юнак, приклавши долоні трубкою до уст: «Зникайте, пане Максиме, жандарми йдуть!» Голова ходорівської екзекутиви УВО Максим Безрідний вмить зістрибнув із драбини, вони обидва з юнаком прошилися крізь натовп, збігли митрополичою доріжкою в сад, заступлений високим грабовим живоплотом — і за мить стих за ними хрускіт по замерзлому опалому листі.

І коли жандарми кільцем обступили церковне подвір'я, зсередини храму вихопився величний кант «Благословенне царство Отця і Сина» — митрополит Шептицький зі священиками-мітратами розпочав молебен за душі оборонців Львова, й поліціанти не насмілювалися під час відправи знімати прапор, що лопотів, схилений із фронтону над храмовим подвір'ям.

Панахида закінчилася, а люди і далі стояли, тісною стіною заступивши сходи; «Стріляйте, стріляйте!» — почулися вигуки з натовпу, й жандарми оголили шаблі. Вони били безборонних людей плазом шабель по головах, а коли почулися постріли, люд почав розбігатися, в метушні падали долі прихожани й поліцаї, народ відступив за кам'яну огорожу, й тоді на жандармів полетіло каміння. Ті поки що не наважувалися виходити на майдан зі спорожнілого церковного подвір'я, ждали військової підмоги, а кількатисячний натовп рушив зі Святоюрської гори вниз, втиснувся у вулицю Сикстуську й зупинився, роз'юшений, біля головної пошти. Боївкарі УВО вибралися на дах і прив'язали прапор за древко до димаря; частина демонстрантів відділилася й подалася на вокзал — над залізничним двірцем теж залопотіло синьо-жовте знамено.

До полудня озброєне військо оточило колом місто; із ринкових закамарків і сутерин вибігли банди ендеків, вони вривалися в будинки «Просвіти» та «Дністра», ламали двері, розбивали вікна; врешті вояки затопили Ринок — почався кривавий погром…

Тим часом Максим Безрідний і Роман Шухевич прокрадалися через Старе Місто до підніжжя Високого Замку; на Собіщині було тихо, тільки з центру міста долинали приглушені крики й стрілянина; стривожена пані Терміна впустила в дім Максима й Романа, і вручив молодий Шухевич Максимові грипс від Коновальця: Полковник викликав його до Відня. Явка повітових керівників екзекутив УВО й голови Крайової екзекутиви Андрія Мельника має відбутися 28 січня 1929 року у віденській кав'ярні «Монополь».

…Максим попрощався з дружиною гейби назавше: перейти через чесько-польський кордон було нелегко, польські прикордонники ретельно патрулювали смугу, полюючи на зв'язкових УВО, які підтримували контакт між Коновальцем і Крайовою екзекутивою в Галичині. Був Максим неспокійний, адже залишив дома семилітнього Остапчика й терпнув від думки: як же виховає Катерина хлопчика без батька? Заспокоївся аж тоді, коли обійшов звіриними стежками Верецький перевал і опинився на Срібній землі, яка належала до Чехо-Словаччини; з Ужгорода до Відня добирався потягом.

Відень для Максима був трохи знайомий ще з часів світової війни, коли Січові Стрільці Коновальця, інтерновані в Тарнові, втікали з польського концтабору до масариківської Чехії, яка до часу радо приймала українських біженців. З Праги до Відня — рукою подати, а у Відні в ті роки перебував емігрант Михайло Грушевський — засновник Українського соціологічного інституту, деякі галичани й Максим їздили до Відня слухати лекції академіка: з історії України й римського права.

З вікна «Монопольки» виднілася сталева смуга Дунаю, його береги бралися крихкими скалками льоду; зима добиралася до Відня, й гайвороння такими самими хмарами, як і в Ходорові чи Львові, кружляло над шпилями замків і банями храмів. Каркали, сварилися на голих деревах і нагадували Максимові рідний дім з любою Катериною та синком-щебетухом; а десь там, недалеко від дому, тече тиха річка Луг, що впадала в Дністер; берегами річки біжать тополі й берести, покраплені чорними воронячими гніздами, немов китицями омели, — і все те так схоже на віденський холодний світ, лише теплим здається, бо — рідний…

І думає Максим про свого приятеля Євгена Коновальця, який має ось-ось з'явитися в «Монопольці», й тоскно йому стає на думці, що його побратим, який має гучне ім'я і владу українського вождя, водночас безсилий і неприкаяний, і, певне, печалиться, що ніколи вже не побачить рідного Зашкова, не обніме батька-матір, які пишаються сином, однак мучаться ядучою тривогою за його життя. А який Полковник нині, чей Максим його не бачив вісім літ: чи виснажлива туга не виссала з його лиця тої його чоловічої вроди, не зігнула кремезної постаті, не стерла скрадливої усмішки з уст, не згасила в суворому погляді приязної іскри, яка завше заполонювала побратимів у боях і на дозвіллі. І що задумав він тепер, чому скликає з усіх кінців Галичини керівників повітових і Крайової екзекутив УВО?

Максим тримає в руці філіжанку із захололою кавою й не відриває погляду від вікна і вхідних дверей. І навіть дрож не пройняла його, навіть не стрепенувся, коли почув, як на плече лягла важка долоня, — знав, що це Полковник, певне, сидів, очікуючи Максима, у кінці просторого залу кав'ярні. Максим тихо підводиться, емоцій собі дозволити не може, хоча й хотів би обійняти побратима, проте аж гейби недбало подає йому руку. Із прихованим розчуленням упізнав характерний нахил голови Коновальця з наставленим, трохи відстовбурченим лівим вухом. Полковник наготувався слухати Максима, він сідає навпроти й таки слухає, хоч Максим мовчить, вражений споважнілим виглядом приятеля — ніби аж змученим, а яким мав би ще бути образ вигнанця?

Врешті запитує Полковник:

«Що чувати в Галичині? Як там?»

«Тяжко нам… Без тебе — тяжко».

«І зі мною було б не легше, — відказав Коновалець. — Але я завжди з вами, хоч і на відстані. Іншого варіанта бути не може».

«Непотрібне я сказав… Але й справді нам важко».

«Знаю вже про погром 1 листопада у Львові. Жертви є? — спитав Коновалець, сторожко провівши поглядом по залі. — Ще нема „зміновіхівців“, — мовив притишено. — То большевицькі шпіцелі — всі як один. Пасуть мене, пасуть… Багато жертв?» — перепитав.

«Є поранені, покалічені. А заарештованих понад сто. Розпочалася війна».

«Війна ще буде, — відказав Полковник і, помітивши, що Максим вряди-годи теж водить очима по залі, мовив ще тихіше: — Ти дивуєшся, де решта? Вони вже там, збираються в Інституті Грушевського, але ми з тобою ще трохи поговоримо сам-на-сам. Ніхто краще за тебе не розкаже мені