Читати книгу - "Червоний"

В органах я опинився на початку тридцятих років. Саме тоді вливалося нове поповнення і було багато роботи, бо активізувалися вороги партії, не згодні з ленінським вченням та політикою товариша Сталіна, спрямованою на індустріалізацію країни. Саме тоді я, ще молодий чекіст, зіштовхнувся з першими проявами цього українського націоналізму. Але тепер ми про це не згадуватимемо, підіть, як хочете, в газетні архіви тут, у Києві, почитайте, там все написано.

Примітка Клима Рогозного: Очевидно, йдеться про сфабрикований радянською владою і реалізований НКВД процес над так званою Спілкою визволення України та похідні від нього планомірні переслідування діячів української науки та культури, що ввійшли в історію під назвою Розстріляне Відродження.

Отже, я свою роботу в органах державної безпеки почав саме з боротьби з українсько-німецькими буржуазними націоналістами. Потім, звісно, мене перекинули на іншу ділянку. Але успіхи в моїй роботі й там були досить високими, інакше вороги не робили б перед війною спроб скомпрометувати мене перед органами й в очах партії, нагадуючи про оте саме буржуазне походження. Правда, на деякий час із Києва довелося виїхати... Потім війна та призначення в новостворене управління НКВД, що взяло на себе керівництво партизанським рухом та підпільною й диверсійною роботою у ворожому тилу10. Ось так із весни сорок третього року ваш покірний слуга особисто провадив боротьбу з так званою Українською повстанською армією.

Звичайно, керівництво вважало мене спеціалістом. До того ж у службових справах я особисто контактував з Медведєвим11 і, можна сказати, досить добре орієнтувався на Волині. Тому після війни я й опинився на посаді начальника Луцького обласного управління НКВД.

Не знаю, що ви там збираєтесь писати, який матеріал готуєте, але незалежно від цього вважаю за потрібне довести до вас ще деяку загальну інформацію, без якої ви навряд чи зрозумієте, як, чому, що саме допомогло органам державної безпеки ліквідувати бандерівські групи взагалі й групу Червоного зокрема саме в той період, під кінець сорокових. Хоча б тому, що активний збройний опір пішов на спад. Поки йшла війна, зосередитися тільки на ліквідації УПА на щойно звільнених від німців землях радянська влада та НКВД не могли собі дозволити. А от у повоєнний час з’явилася змога кинути на Західну Україну більше сил: окремі спеціальні загони, котрі частково складалися з колишніх партизанів та сповна володіли тактикою ведення бойових дій у лісах.

Паралельно викурювали націоналістичне охвістя із бункерів та криївок: зазвичай УПА згортала діяльність із настанням лютих холодів, щоб пересидіти зимові місяці в спеціально обладнаних укриттях, а ми часу дурно не витрачали і кидали значні сили саме на виявлення та знешкодження цих схованок. Фактично це означало ліквідацію і, так би мовити, особового складу: за якимись своїми неписаними законами бандерівці, заскочені нашими бійцями у криївках, чинили шалений опір, а коли розуміли, що прорватися не вдасться, вчиняли самогубства. Фанатики якісь, чесне слово...

Примітка Клима Рогозного: Відставний офіцер КГБ при цьому не згадує, що радянські солдати й офіцери, які здавалися в полон, ставили себе поза радянськими законами військового часу. Згідно з особистим наказом Сталіна, здатися в полон — то зрада батьківщини. А втеча з полону переважно означала для втікача трибунал і або смертний вирок, або величезний термін у таборах ГУЛАГу, що дорівнювало смерті, тільки вже повільній. Радянські воїни знали про це. Тим не менше, воліли таки здатися, аніж застрелитися.

Весною тисяча дев’ятсот сорок восьмого, про яку ми з вами говоримо, ми думали, що суттєво послабили ОУН—УПА. Навіть у нас були оперативні дані, що більшість бандитів подалася за межі країни. Говорили про Польщу, Чехословаччину, Румунію та Угорщину. Але саме тоді раптом активізувалися летючі підрозділи — такі, як той, яким командував і Остап. Пригадую випадок. На початку січня це було, знаєте, на Різдво припадає за старим календарем... Атакували бандерівці взвод внутрішніх військ десь неподалік від Тернополя. Коли ж наспіли війська, вони залягли в кругову оборону, потім виявили слабке місце, пішли на прорив і залишили після себе — щоб ви собі розуміли — сорок двох людей убитими. їх теж потріпали, тільки, як виявилося, значно менше. Чого не забрати у бандерівців — воювати вміли, так...

Ще засіло в пам’яті, як за три місяці, від зими до ранньої весни, вони провели десять акцій по волинських селах: показово страчували зрадників. Для них зрадник — це той, хто співпрацює з владою та виказує нам бандитів та поплічників. Що характерно, страти відбувалися публічно: зганяли все село, зачитували вирок і ніхто й слова не говорив.

Та однаково: чим далі, тим частіше антирадянське підпілля зазнавало поразок. Усе це, молодий чоловіче, лише завдяки зміцненню влади в центрі та на місцях. Скажімо, відразу після перемоги оголошували амністію для засуджених бандерівців і членів їхніх родин. Потім націоналістам запропонували скласти зброю в обмін на ту ж таки амністію, і добровільно здалися сотні людей. Там, де не вдавалося вмовити, працювала наша агентура.

Нарешті, ми всіляко послаблювали матеріальну базу бандерівців. Бо одне діло, коли в тебе нема, чим стріляти, і зовсім інша справа, коли вояка голодний. Завдяки агентурі ми виявляли оунівських допомогачів по селах, судили й депортовували їх, куди слід. Організовування колгоспів так само не сприяло тому, що в потенційних посіпак лишалися запаси харчів, котрі вони могли без суттєвої шкоди для власних родин і їхнього добробуту передавати в ліси. Тому велася потужна агітація проти колгоспів. Тим не менше, наші стратегії з тактикою перемагали.

Примітка Клима Рогозного: Відставний офіцер КГБ тут свідомо не говорить, що публічні акції залякування практикувала і радянська влада. До того ж Доброхотов не згадує про так звану Велику блокаду: передбачалося повністю відрізати підрозділи УПА від сіл і хуторів, замкнувши їх у лісах, щоб знищити голодом, холодом, хворобами та безперервними боями. За розрахунками керівництва НКВД—МГБ, було заблоковано, за тодішнім адміністративним поділом, десять областей України. Державні кордони і кордони між областями й навіть районами перекривалися. У селах та на хуторах стояли військові гарнізони. Уводилася сувора контрольно-пропускна система. Якби українське підпілля було таким слабким, як про це говорить Доброхотов, подібні зусилля влада навряд чи докладала б.

Ось як усе складалося: сидіти в бункерах та ховатися по лісах з автоматами бандерівцям ставало все важче. Люди частіше відмовляли їм і не давали харчів: адже обіцянки