Читати книгу - "Час жити і Час помирати"

Гребер показав на золотисту. Вона кивнула і причинила вікно. Він окинув поглядом вулицю. Ніхто не помітив цього порушення правил протиповітряної оборони.

Він знов заходив сюди-туди. Здавалось, ніч раптом стала глибшою і якоюсь повнішою. Денна втома, особливий вечірній настрій і рішучість на певний час забути все минуле викликало в нього легке хвилювання й тривогу.

У дверях з’явилась Елізабет. Вона вийшла рішуче, стрімко, струнка й гнучка, і стала ніби трохи вищою в довгій золотистій сукні, що тьмяно виблискувала при блідому місячному світлі. Обличчя її також змінилося. Воно стало вужчим, голова наче поменшала, і Гребер не зразу збагнув, що все це через ту ж таки сукню, яка не закривала шиї.

— Фрау Лізер тебе бачила? — запитав Гребер.

— Бачила. У неї відібрало мову. Вона вважає, що я повинна весь час замолювати гріхи, подерши одяг і посипаючи попелом голову. Мене й справді спершу трохи мучила совість.

— Совість мучить лише нещирих людей.

— Це була не тільки совість. Це був і страх. Ти думаєш…

— Ні,— перебив Гребер. — Я зовсім нічого не думаю. І давай сьогодні ввечері ні про що не думати. Був час, коли ми надто багато думали і самі себе залякували. Тепер спробуємо взяти від життя хоч трохи радощів…

Готель «Германія» стояв між двома розбитими будинками, немов багата родичка між двома бідними. Щебінь обабіч готелю було ретельно підібрано, й обидві руїни не мали більше дикого, смертельно-холодного вигляду; тепер вони виглядали навіть пристойно.

Портьє прискіпливим поглядом окинув мундир Гребера.

— Де тут винний погрібець? — різко запитав Гребер, не даючи тому отямитись.

— В кінці вестибюля, праворуч, пане. Спитаєте старшого кельнера Фріца.

Вони пройшли через вестибюль. Їх поминули майор і два капітани. Гребер віддав честь.

— Тут, мабуть, і генералів до біса, — сказав він. — На першому поверсі кілька канцелярій військових комісій.

Елізабет зупинилась.

— Ти не занадто ризикуєш? А раптом хтось зверне увагу на твій мундир?

— А на що тут звертати увагу? Мені зовсім не важко вдавати з себе унтер-офіцера. Я ним уже колись був.

Цокаючи шпорами, увійшов підполковник з невеличкою, худорлявою жінкою. Він поглянув, через голову Гребера.

— А що тобі буде, якщо на тебе звернуть увагу? — поцікавилась Елізабет.

— Нічого особливого.

— Тебе не розстріляють?

Гребер засміявся.

— Гадаю, цього вони не зроблять, Елізабет. Надто ми їм потрібні на фронті.

— А що вони можуть з тобою вчинити?

— Та так. Може, посадять на кілька тижнів. Це були б кілька тижнів перепочинку. Майже відпустка. Коли через два тижні на людину чекає фронт, з нею нічого не може трапитись!

Старший кельнер Фріц вийшов з коридора праворуч. Гребер тицьнув йому в руку гроші. Той заховав їх і не став довго церемонитися.

— Винний погрібець, вечеря, все ясно! — промовив він з гідністю і рушив першим.

Він запропонував їм столик за колоною і поважно пішов. Гребер обвів поглядом приміщення.

— Це саме те, чого я бажав. Мені треба тільки трохи звикнути. А тобі? — Він поглянув на Елізабет. — Тобі, напевне, ні,— мовив вражено. — Можна подумати, що ти буваєш тут щодня.

Підійшов невеличкий старий кельнер, схожий на марабу. Він приніс меню. Гребер узяв його, Поклав усередину кредитку і повернув кельнерові.

— Нам хотілося б чогось такого, чого немає в меню. У вас, гадаю, щось знайдеться?

Марабу байдуже подивився на нього.

— Окрім страв, зазначених у меню, нічого немає.

— Гаразд. Тоді принесіть нам поки що пляшку «Йоганнісбергер Кохсберг-37», з погребів Мумма. Але не дуже холодного.

Очі марабу пожвавішали.

— Все зрозуміло, шановний пане, — відповів він з несподіваною повагою і нахилився. — У нас випадково є трохи остендської камбали. Щойно одержали. До неї можна подати салат по-бельгійському і картоплю з петрушкою.

— Добре. А що ви запропонуєте на закуску? Ікра, звичайно, до вина не годиться.

Марабу пожвавішав ще більше.

— Певна річ, ні! Але в нас залишилася страсбурзька гусяча печінка з трюфелями…

Гребер схвально кивнув головою.

— На завершення рекомендую голландський сир. Він немовби підкреслює букет вина.

— Чудово.

Збуджений марабу зник. Очевидно, він спершу прийняв Гребера за солдата, що випадково потрапив до цього ресторану; тепер же він бачив у ньому знавця, який випадково став солдатом.

Елізабет слухала їхню розмову з подивом.

— Ернсте, — озвалась вона, — звідки тобі все це відомо?

— Від мого товариша Ройтера. Сьогодні вранці я ще нічого цього не знав. А він такий гурман, що навіть подагру собі нажив. Та саме вона тепер рятує його від повернення, на фронт. Гріхи, як завжди, винагороджуються!

— А ці трюки з чайовими й меню?

— Теж Ройтерова наука. Він у цих справах дока. Звелів мені триматися з гідністю і впевненістю світського завсідника ресторанів.

Елізабет раптом розсміялася. В її сміхові була якась невимушеність, теплота, лагідність.

— Я тебе, їй-богу, пам’ятаю зовсім іншим! — мовила вона.

— Я тебе теж не такою, яка ти тепер!

Він пильно подивився на неї. Такою він її ніколи не бачив. Сміх цілком міняв її образ. Здавалося, ніби в якомусь темному приміщенні раптом розчинилися всі вікна.

— У тебе дуже гарна сукня, — сказав він трохи ніяково.

— Це сукня моєї матері. Я лише вчора ввечері перешила й підігнала її.— Вона розсміялася. — Коли ти прийшов, я була не така вже й непідготовлена, як здавалося.

— Хіба ти вмієш шити? Подивившись на тебе, цього не скажеш.

— Раніше я зовсім не вміла, але потім навчилась. Тепер я щодня по вісім годин шию військові шинелі.

— Невже? Ти мобілізована?

— Звичайно. Я сама цього захотіла. Можливо, хоч цим допоможу батькові.

Гребер похитав головою.

— Це тобі не пасує. Так само, як і твоє ім’я. Хто його тобі дав?

— Його вибрала моя мати. Вона була родом з Південної Австрії, скидалася на італійку і думала, що я вдамся блондинкою з голубими очима, якій личитиме ім’я Елізабет. Так вона мене й назвала, хоча й була розчарована.

З’явився марабу з вином. Він тримав пляшку, немовби велику дорогоцінність, і обережно почав наповнювати чарки.

— Я приніс вам дуже тонкі й прості кришталеві чарки, — сказав він. — У них краще видно барви вина. Чи, може, вам подобаються келихи?

— Ні. Тонкі, прозорі чарки.

Кельнер кивнув і зняв серветку зі срібного підноса. В густому желе лежали рожеві шматочки гусячої печінки з чорними трюфелями.

— Свіжина. З Ельзаса, — гордо сказав старий.

Елізабет засміялась.

— Яка розкіш!

— Так, розкіш! — Гребер підняв чарку. — Розкіш, — повторив знов. — Ось за це ми, Елізабет, і вип’ємо. Два роки я їв із бляшаного казанка і ніколи не був певен, чи пощастить доїсти обід. Тому це — не просто розкіш. Це щось більше. Це мир