Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

Потім прийшли двоє незнайомих чоловіків, і один з них поплескав мене по спині, підійшов і подивився на мого старого, а тоді стягнув з ліжка простирало й накрив його; а другий тим часом кудись зателефонував і сказав по-французькому, щоб прислали санітарну карету відвезти мого старого до Мезона, а я все плакав і ніяк не міг спинитись, мало не задихався, а тоді прийшов Джордж Гарднер, сів поруч на підлогу, обняв мене і сказав:

— Ну годі, Джо. Вставай, хлопче, ходімо надвір, почекаємо карету там.

Ми з Джорджем вийшли до воріт, і я силкувався не плакати, а Джордж утер мені обличчя своїм носовиком. Ми стали трохи збоку, пропускаючи натовп, що посувався до виходу, і тим часом, як ми там стояли, дожидаючи, поки всі вийдуть, коло нас зупинилися якісь двоє, і один з них, лічачи жмуток закладних квитків, мовив до другого:

— Ну що ж, той Батлер урешті дістав своє.

А другий сказав:

— Як на мене, то так йому й треба, бісовому крутієві. Він знав, на що наривається, сам і винен.

— Та певно, що сам, — докинув перший і розірвав надвоє свій жмуток квитків.

Джордж Гарднер подивився на мене, чи я чув їх, а я, звісно, добре все чув, і тоді він сказав:

— Не слухай, Джо, що варнякають ці негідники. Твій старий був чудовий чолов'яга.

Та я не знаю. Схоже на те, що коли вже вони до когось візьмуться, то, вважай, йому кінець.

XIV

Маера лежав непорушно, сховавши голову і між руками й втиснувшись обличчям у пісок. Він відчував під собою теплу липку кров. Щоразу він відчував, як наближаються роги. Часом бик лише стусав його лобом. А один раз він відчув, як ріг пройшов крізь нього й встромився у пісок. Хтось відтягав бика за хвіст. На бика сварилися, ляскали плащем перед його мордою. Потім бик десь подівся. Маеру підняли й бігцем понесли до бар'єра, а там за ворітця й далі кружним переходом під головною трибуною до лазарету. Його поклали на ліжко, і хтось подався по лікаря. Решта стояли навколо. Лікар прибіг із загону, де зашивав животи коням пікадорів. Йому і довелось затриматись і вимити руки. Згори, з трибуни, долинав несамовитий лемент. Маері ввижалося, що все навколо стає більше й більше, а потім менше й менше. Потім знов — більше, більше, більше, а тоді менше й менше. Потім усе перед ним побігло швидше й швидше, як ото в кіно, коли прискорюють рух плівки. Потім він помер.

ВЕЛИКА ДВОСЕРДА РІЧКА

ЧАСТИНА ПЕРША

Поїзд, віддаляючись, повернув за один з пагорбів, утиканих обгорілими пнями, і зник з очей. Нік сів на свій тюк, зроблений з брезентового намету й ковдр, що його викинув йому провідник з дверей багажного вагона. Містечка не було, не було нічого — тільки залізнична колія і величезне попелище. Від тринадцяти салунів, що стояли вряд на єдиній вулиці Сенея, не видно було й сліду. Над землею випинався лише підмурок готелю «Мерія». Камінь облупився й потріскався від вогню. Ото було й усе, що залишилось від міста Сенея. і Навіть сама земля зверху вигоріла.

Нік подивився на обгорілий схил пагорба, де мав би побачити безладно розкидані будиночки містечка, а тоді пішов колією до мосту через річку. Річка була на місці. Вона вирувала і навколо дерев'яних паль мосту. Нік подивився вниз, у прозору і воду, рудувату від темної гальки на дні, й побачив форель, що, і коливаючи плавцями, непорушно трималася на течії. Поки він дивився, рибини раптовим скісним порухом трохи змістились убік, але тільки для того, щоб знову завмерти в стрімкому потоці. Нік довго стояв і дивився на них.

Він бачив, як вони тримаються на місці головами проти течії — багато форелі в глибокій бистрій воді, трохи викривленої, коли дивитися вглиб крізь склянисту опуклу поверхню виру, де вода здималася, наражаючись на міцно забиті в дно палі мосту. А на дні того виру була велика форель. Спершу Нік не помітив її. Потім раптом угледів при самому дні — великих рибин, що неначе притискалися до рінистого дна серед збурених течією жорстви та піску.

Нік дивився у вир з мосту. День був гарячий. Над річкою, керуючи проти води, пролетів рибалочка. Давно вже Нікові не траплялося дивитись отак у річку й бачити форель. Та ще й таку здоровенну. Коли тінь птаха майнула на воді, одна велика рибина скісно метнулася вгору, і її власна тінь позначила кут того довгого скосу; і коли форель, розітнувши поверхню води, зблиснула проти сонця, її тінь на мить зникла, а потім виникла знов і разом з фореллю, що вже занурилась у воду, нібито вільно, не опираючись, попливла за течією назад, до того самого місця під мостом, і там рибина знову застигла, повернувшись головою проти води.

Коли форель метнулася вгору, серце Нікове завмерло. В ньому враз прокинулись усі давні почуття.

Він обернувся й повів очима понад річкою вниз за водою. Вона текла вдалину своїм кам'янистим річищем, з обмілинами, валунами та глибоким плесом на закруті коло високого скелястого мису.

Нік пішов по шпалах назад, туди, де на згарищі обіч колії лежав його тюк. На душі в нього було радісно. Він поправив ремені, що оперізували тюк, міцно затягнув їх, а тоді завдав тюк на спину, просунув руки в наплічні шлейки й уперся лобом у широку наголовну стяжку, щоб послабити тиск на плечі. І все ж таки тюк був дуже важкий. Аж надто важкий. Нік узяв у руку шкіряний чохол з вудками й, нахилившись уперед, щоб вага припадала високо на плечі, рушив дорогою понад залізничною колією, залишаючи позаду, під пекучим сонцем, попелище містечка; тоді повернув убік і між двома високими обгорілими пагорбами вийшов на іншу дорогу, що вела від залізниці. Він попростував тією дорогою, відчуваючи, як боляче тисне на плечі важкий тюк. Дорога весь час ішла вгору, і підніматися тим узвозом було нелегко. М'язи боліли, сонце припікало, але на душі в