Читати книгу - "Ритуал"

Він повернувся й, немов сліпий, побрів назад.

Він дракон і чоловік. Він повинен вирішувати. Вирішувати зараз, або життя стане нестерпне…

— Арма-ане!

Вона ретельно зачесалася й пов’язала голову шнурком, підперезалася саморобним фартухом — господиня, та й годі:

— А я тебе скрізь шукаю…

Він відвернувся, аби не бачити її сяючих очей. Вирішувати — зараз. Якщо тягти далі, може не стати духу.

Сказав у стіну:

— Вибач. Мені треба полетіти. Напевно, надовго.

8

Я спрагу волів вгамувати піском

І море спалити хотів.

Я мріяв забути тебе.

Арм-Анн

Король Контестар Тридцять Дев’ятий, високий, але передчасно згорблений недугою старий, знайшов у собі сили бути присутнім на судовому засіданні. Важко спираючись на руку принца Остина — свого єдиного сина й спадкоємця, — він повільною ходою пройшов вистеленим килимами помостом та важко опустився в глибоке крісло.

З давніх-давен король Контестарії був іще й суддею; час від часу йому доводилося привселюдно розбирати позови й виносити вироки. Але ні для кого не було таємницею, що Контестар Тридцять Дев’ятий вже не в змозі правувати цей обов’язок і він хоче передати його синові.

Королю залишалося жити на землі лічені тижні. Хвороба гризла його зсередини, маючи намір покинути його тіло тільки разом з життям; розум же залишався, на щастя, так само світлий, як колись, і обличчя, спотворене стражданням, як і раніше носило відбиток шляхетності. Король відкинувся на спинку крісла й обвів поглядом притихлий майдан.

Народу зібралося сила-силенна — не стільки через майбутній судовий розгляд, скільки в надії побачити старого короля — можливо, востаннє. Батьки піднімали дітлахів угору, щоб ті колись могли сказати своїм дітям: «Я бачив короля Контестара перед його смертю!»

Остин, високий, сухорлявий, ураз змужнілий за останні місяці, став перед кріслом на одне коліно. Король простягнув тремтячу руку й поклав синові на плечі стрічку сухої зміїної шкіри — символ правосуддя. У такий спосіб він мовби благословляв його вести сьогоднішнє судове засідання.

Остин підвівся. Зміїна шкіра спадала йому на груди двома смарагдовими смугами. Наділений владою, він став за спинкою крісла, і тієї ж миті майдан вибухнув вітальними вигуками. Люди раділи, що на зміну старому й мудрому Контестару прийде гідний спадкоємець — молодий, сильний і гідний. Городянки, молоді й зрілі, заливалися до того ж кокетливим рум’янцем — бо який же гарний!

Вартові дзенькнули списами — судове слухання розпочалося.

Першими перед помостом постали шестеро поважних на вигляд селян. У юрбі здивувалися — що могли накоїти такі гідні діди? Виявилося, втім, що діди прийшли із проханням — просили полегшити непосильний тягар податків, що їх стягують з сільських громад. Нічого дивного в цьому не було — без прохань про зниження податків не минало зазвичай жодне судове засідання, хоч далеко не всі прохачі досягали успіху.

Варта, очікуючи команди, приготувалася відтіснити хліборобів убік — але тут заговорив принц Остин.

Він говорив, не підвищуючи голосу, однак увесь майдан прекрасно чув кожне його слово. Він нагадував, що нещодавно лісові дороги були практично непрохідні — стільки розбійників завелося в окрузі. Він перелічив назви всі торгових кораблів, які стали жертвами піратів позаторік. Він запитував — чому лісові дороги тепер безпечні? Чому пірати пішли геть від Контестарских берегів? Чи не тому, що збройні патрулі вдень і вночі пильнують спокійний сон співгромадян? Чи не тому, що берегова охорона піймала й повісила трьох найзапекліших піратських капітанів?

Він говорив просто й переконливо. Де взяти гроші на утримання патрулів і берегової охорони? Хіба гроші поважних хліборобів ідуть не на те, щоб дати їм же, хліборобам, безпеку? Може, вони воліють віддати податок розбійникові — тільки набагато більший і часом разом із життям?

Але ж десь у горах живуть іще дракони, а в морі, можливо, не перевелися морські чудовиська… І треба ж якось давати з ними раду!

З кожним словом принца поважні хлібороби знічувалися дедалі більше. Нарешті, остаточно усвідомивши себе шкурниками й скупердяями, вони вирішили за краще швидше змішатися з юрбою. Юрба радісно загула — принц говорив добре.

Остин торкнувся зміїної шкіри, що стрічкою звисала йому на груди, і мимоволі всміхнувся.

Наступною справою був позов. Позивалися два дрібні барончики, котрі ніяк не могли провести межу між своїми володіннями — кожен прагнув урвати клапоть у сусіда.

Позивальники притягли на засідання стародавню мапу, вишиту гладдю на величезному полотнищі шовку. Мапа неабияк вилиняла, а на згинах ще й протерлася, проте ще можна було розгледіти кокетливу рамку, рожевого голубка в її правому верхньому кутку, а також два маєтки, пагорб, річечку й лісочок. Кордону між землями двох хазяїв на карті не значилося — замість неї жмутами звисали вирвані нитки.

— Смію звернути увагу вашої високості на наступний факт… — в руках позивальників замиготіли пожовклі сувої паперу. — Племінник мого діда завірив своє право…

— Однак більш ранній документ, ваша високосте… Цитьте, ви, індик…

— Я індик?!

Барони надривали горлянки, тицяли пальцями в майстерну вишивку, усіляко паплюжили один одного й час від часу благаючи справедливості у короля.

Остин, здається, збентежився. Кожен барон по-своєму мав рацію. Вловивши його вагання, суперечники подвоїли зусилля. З мапи полетіли нитки. Юрба заулюлюкала.

Старий король болісно поморщився й ледь помітно кивнув головою. Остин нахилився до його обличчя, і губи Контестара ворухнулися. Він щось повільно й виразно говорив синові, і на час, поки принц Остин не відсунув своє вухо від його губів, на площі запанувала відносна тиша — навіть барони примовкли.

Остин випростався. Оглянув сутяжників довгим серйозним поглядом. Голосно наказав принести чорнило.

Чорнило знайшлося негайно — його вихопили з-під носа здивованого писаря. Остин кивнув — слуга поставив каламар на край помосту, просто перед баронами.

— Занурте палець у чорнило, — звелів Остин першому позивальникові.

Той здивувався, подивився на свою руку, на чорнильницю — і обережно просунув у вузьку шийку пещений рожевий мізинець.

— Так, — сказав Остин. — Тепер намалюйте на мапі межу володінь вашого сусіда.

Мстива посмішка розтягла баронові губи. Хижо ворушачи ніздрями, він рушив до мапи — четверо слуг тримали її розгорнуту, як прапор. Барон змахнув замазаним у чорнилі мізинцем — і на карті з’явилася межа, котра звужувала володіння суперника на третину.

— Дуже добре, — терпляче сказав Остин. І кивнув другому баронові, який вже трохи зажурився: — Тепер ви.

Той, зрадівши,