Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Рита самокритично здавала собі справу в тому, що вона такого морального права не має. Не заслужила на нього своїм дотеперішнім життям. О, якою приниженою, якою морально споличкованою[57] відчула б себе, якби хтось з них запитав її:

— І ви проти Пілсудського, панєнко?! Ви виступаєте за зміну режиму? А хто ж зробив вашого батька радником і головою промислової спілки, як не цей режим? Хто ж повернув вашій родині родові маєтки, як не кліка Пілсудського?

І саме з цих міркувань її симпатії і тяга до цих людей залишались чисто платонічними. Вона, що відкололася від свого кола, але не пристала до цих, поневолі була засуджена на товариську ізоляцію. Це не дуже і пошкодило Риті, бо те, що вона прочитала і засвоїла в студентські роки, навряд чи встиг хто з її колег.

Проте мама не переставала журитись доростаючою дочкою, якій не траплялася не те що не відповідна, а жодна взагалі партія. Роки підходили, і Рита — чи принадна чоловічого ока, чи не принадна — для порядку в родині повинна вийти заміж.

В той час старший Ритин брат Болеслав оженився на дочці лодзинського короля бавовни, вихреста, що прийняв не тільки хрест, але й християнське прізвище, замінивши Розенблата на Ружицького. Брат і братова запросили Риту до себе на Великдень.

Був це неспокійний у всій Польщі 1928 рік.

Пані радникова Валевська вирішила, що нагодилася оказія, як не може бути краще: Рита розвіється трошки після всяких екзаменів і покажеться світові лодзинських капіталістів. Хто знає, чи при впливах свата…

Рита охоче погодилася на цю поїздку, головне з-за симпатії до молодої, гарненької братової.

Мріяла, як будуть розважатися вдвох! Планувала поїздки верхи по околицях Лодзі, як колись за добрих часів в Гайку Великім, гру в теніс, виїзди машиною за місто і т. д.

Та коли приїхала, сама зміркувала, що в родині брата панують далеко не радісні настрої. З уривків розмов між братом і паном Ружицьким зрозуміла, що назріває хвиля страйків серед лодзинських текстильників. Спалахували вже тут і там вогнища, але досі вдавалося керівництву поодиноких фабрик гасити їх, часто і без втручання поліції, на основі обопільної домовленості.

Тепер є секретні відомості про підготовку загального страйку всіх текстильників Лодзі, який повинен охопити близько ста п'ятдесяти тисяч робітників. Фірма «Ружицькі і К°» ще не мала в себе страйку в прямому розумінні цього слова. Звичайно, були непорозуміння між робітниками і дирекцією, але завжди вони кінчались полюбовно: раз поступалася дирекція, іншим разом робітничих представників вдавалося намовити на уступки, і так воно якось латалися взаємовідносини.

Пан Ружицький, сивий чоловік з смолястими бровами і вусами, завжди акуратно одягнений, був майже певний, що і цим разом хвиля страйків обійде його фабрику, як град нивку побожного християнина (як типовий вихрест, він любив посилатися на приклади з біблії), але, проте, волів додержуватись принципу, мовляв, береженого бог береже. Одним словом, він вирішив в цьому році зробити на своїй фабриці спільне свячене на Великдень з роздачею подарунків дітворі робітників.

Рита, як вияснилося з розмов, була викликана головне для того, щоб допомогти недосвідченій в таких справах братовій зайнятись цим.

їй сподобалася сама ідея. З запалом взялася вона допомагати братовій у підготовці до безпрецедентного в історії фабрики свята. Треба було шістсот три особи посадити за стіл. Шістсот три тарілки. Шістсот три вилки і ножі. Шістсот три несподіванки перед кожною тарілкою.

Звечора ходили вони вдвох з Лілі по цехах переписувати дітей робітників (вік, ім'я, стать), а вранці на всіх текстильних фабриках Лодзі вибухнув організований, давно підготовлений страйк.

Першою жертвою була як навмисне красильниця з фабрики Ружицького. Мати трьох дітей, яка ще сночі попереджувала Лілі (потім братова довго бідкалася: «Як я не вичитала з її очей, що вона завтра виступить проти мене!») і Риту, що на фабриці вже три родини носять прізвище Ковальські і щоб шановні пані цього не забули.

Риті було суджено бачити мертвою цю Ковальську. Страшна картина: жінка з пробитою штиком шиєю.

Рита негайно виїхала до Варшави.

Додому повернулася морально розбитою. Батько брався заспокоїти її, доводячи, що коли перед урядом стала дилема: пожертвувати життям кількох бунтівників чи допустити до заколотів у всій державі, — то державний розум (зненавиділа тоді фразу — «державні інтереси») волів-таки вибрати перше.

Ще цього року восени, вже не випадково, зустрілася вона з Борисом Каминецьким. Одного жовтневого дня, коли навіть у місті заносить перегнилим листям і городовим димом, чекав під брамою св. Мартіна, 3.

З перших його слів Рита відчула, що Борис не той самий, що водив її по околицях Львова. Був тепер похмурий і маломовний. Зате пильно придивлявся до неї, начеб перевіряв, чи вона та сама, що залишилася в його спогадах.

Поява Бориса воскресила в її пам'яті приємні львівські спогади, і Рита, всупереч тому, що бачила, пробувала розрухати в Борисові тамтого зі Львова. Призналася йому, що хотіла з Парижа вислати йому листівку з поздоровленням, але не змогла, бо… не знала його адреси (про прізвище мовчала). Проте з того часу не розлучалася з листівкою, щоб при нагоді вручити йому.

— Ось вона, — витягла з ручної торбинки фото Ейфелевої вежі з скупим написом на зворотному боці.

Ця увага з її боку ще не поправила його настрою. Взяв карточку до рук, розглянув її, прочитав надпис, зиркнув на Риту і віддав їй подарунок назад.

— Не раджу вам заводити кореспонденцію з усякими Каминецькими.

Рушили у місто, інстинктивно вишукуючи вузькі малолюдні вулички. Рита відчувала, що він хоче їй щось важливе сказати. Чомусь думала, що почне з неї. Вийшло навпаки. Почав з себе.

З його слів вийшло, що він ніби пробачається перед нею за того шибайголову у Львові. Він просить її не дивуватися тому всьому, що плів в нестямі той вітрогон. Пішло воно від того, що він, Борис Каминецький, за довгий час дав собі відпустку від свого «я». Тепер у нього знову все лімітоване: час, сон, життя.

— А котрий з вас той, правдивий? — спитала.

— Цей, що перед вами, — відповів з усією серйозністю. — Таким, до вашого відома, буду завжди.

І знову той проникливий погляд в її бік, в якому Рита вичитала найсвятішу брехню,