Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

Він запропонував мені щось випити.

— Бачите, Симоніні, наразі всі захоплені висадженням на континент і геть не зважають на трагедію, яка загрожує ганьбою нашій експедиції. Вона трапилась у місцині Бронте, неподалік Катаньї. Дві сотні тамтешніх мешканців, здебільшого селяни та священики, ще й досі приречено живуть за ладу, який дуже нагадує середньовічний феодалізм. Усі землі, включно з титулом графа Бронте, віддали у власність лорду Нельсону, а решта, здається, належить кільком багатіям, чи «шляхтичам», як їх там називають. Людей експлуатують і поводяться з ними, наче зі скотиною, не дозволяють піти в панський ліс, нарвати зелені в їжу, змушують платити данину за те, щоб ходити у поле. І ось з'являється Ґарібальді, й люди вірять, що прийшов час справедливості, й тепер їм повернуть землі, тож вони створюють так звані ліберальні комітети, де найбільш прикметна особа — такий собі адвокат Ломбардо. Але Бронте належить англійцям, а вони допомогли Ґарібальді у Марсалі, тож на чий бік йому пристати? І наразі люди вже не слухають ані Ломбарді, ані будь-кого іншого з лібералів, і вже нічого не тямлячи, здіймають ґвалт, різанину, по-звірячому розправляються зі шляхтичами. Вочевидь, вони вчинили зло, та серед заколотників були засуджені, знаєте ж бо, через розруху, яка вчинилась на цьому острові, на волю повиходило стільки погані, яка мала б лишитися за ґратами… Одначе все це сталося через нас. Під тиском англійців Ґарібальді посилає у Бронте нашого Біксіо, а він, знаєте, на тонкощах не розуміється. Він проголосив, що місто в облозі, почав уживати до людей жорстоких каральних заходів, дослухаючись до звинувачень шляхтичів, визнав Ломбардо головою заколотників, хоч це, звісно, було неправдою, але їм було байдуже й потрібно було вчинити так, щоб була селянам наука, тож вони розстріляли Ломбардо разом із ще чотирма чоловіками, серед яких був один божевільний, що ще перед різаниною блукав вулицею, нікого не остерігаючись, вигукуючи лайливі слова на адресу шляхтичів. Крім того, що, власне, така жорстокість пригнічує, ця подія вразила мене особисто. Ви розумієте, Симоніні? З одного боку, до Турина надходять звістки про такі речі, де ми постаємо змовниками зі старими землевласниками, з іншого — плітки про те, що ми тринькаємо гроші не за призначенням: не треба довго думати, щоб скласти два плюс два — землевласники платять нам за те, щоб ми розстрілювали бідолашних, а ми на ці гроші влаштовуємо собі солодке життя. А ви ж знаєте, що тут помирають люди — задарма. Тож є чого знавісніти.

* * *

(8 вересня). Ґарібальді ввійшов у Неаполь, не зустрівши жодного спротиву. Певно, генерал трохи знахабнів, бо попросив Вітторіо Еммануеле прогнати Кавура[139]. Туринцям досі потрібна моя доповідь, а отже, я маю бути якомога ворожішим до Ґарібальді. Передам куті меду, розповідаючи про масонів, змалюю Ґарібальді як людину легковажну, зроблю акцент на подіях у Бронте й інших злодіяннях, крадіжках, хабарах, корупції й звичайному розтратництві. Посилаючись на розповіді Музумечі, наполягатиму, що добровольці-гуляки, які бенкетують у монастирях, збезчещують дівчат (а може, й монашок — згустити фарби не завадить).

Напишу наказ про конфіскацію приватного майна. Складу анонімного листа, в якому мене буцімто інформували про тривалі контакти між Ґарібальді та Мацціні за посередництва Кріспі, а також про їхні наміри перетворити на республіку і П'ємонт. Загалом, чудова та надзвичайно жвава доповідь, яка дозволить загнати Ґарібальді в кут. А надто тому, що Музумечі надав мені ще один вагомий доказ: ґарібальдійці, як ніхто інший, є ватагою іноземних найманців. Серед цієї тисячі — французькі, американські, англійські, угорські й навіть африканські шукачі пригод, багатонаціональний набрід, чимало з якого промишляли піратством разом з тим-таки Ґарібальді у Південній та Північній Америках. Варто лише послухати, як звуть його лейтенантів: Тюрр, Ебер, Тюккорі, Телокі, Маґ'яроді, Кзудаффі, Фрайджессі (Музумечі сяк-так випльовує ці імена, та окрім перших двох, я ніколи не чув, щоб він згадував когось іще). Потім до них додалися б поляки, турки, баварці й німець на ймення Вульф, який зараз уже командує німецькими та швейцарськими дезертирами у лавах бурбонського війська. А англійський уряд надасть у розпорядження Ґарібальді найманців з Алжиру та Індії. Аж ніяк не італійських патріотів. З тисячі ґарібальдійців — італійців лише половина. Музумечі перебільшує, адже навколо чутно лише говірку з Венето, Емілії, Ломбардії чи Тоскани, а індійців не зустрічав жодного; та гадаю, якщо я впевнено розповідатиму про цю багатонаціональну мішанину, шкоди не буде.

І, певна річ, я трохи натякнув на те, якою міцною ниткою пов'язані євреї з масонами.

Гадаю, треба якнайскоріше доставити мій рапорт у Турин, та ще й так, щоб він не втрапив у зухвалі руки. Я знайшов одне п'ємонтське військове судно, котре йде до королівств Сардинії, і мені буде дуже легко підробити офіційний документ, у якому капітану наказуватимуть доправити мене аж до Ґенуї. На цьому моя сицилійська подорож закінчується, хоч мені трохи кортить побачити, як розвиватимуться події у Неаполі й потім, але я приїхав сюди задля розваги, а не для того, щоб писати епос. З усієї подорожі я передовсім пам'ятатиму лише pisci d'ovu, babaluci a picchipacchi — це рецепти приготування лумаке[140] та солодких вафельних трубочок з начинкою та сиропом, ох, вафельні трубочки… Ньєво обіцяв почастувати мене якоюсь рибою-меч a'sammurigghu, але не зробив цього вчасно, мені тепер залишається лише ароматна назва.

8. «Геркулес»

Зі щоденника за 30—31 березня та 1 квітня 1897 року

Читач уже, напевно, знудився від того, що йому доводиться читати цю амебейну[141] пісню між Симоніні та його абатом, та, здається, саме 30 березня Симоніні неповністю відтворює події, які відбувалися на Сицилії, його розповідь стає заплутаною через чимало позакреслюваних рядків, декотрі з яких, хоч вони й замальовані літерою X, усе одно ще можна прочитати — і то бентежне читання. 31-го Симоніні встряє у розповідь Далла Пікколи на сторінках щоденника, ніби розчиняючи герметично закритий хідник у пам'яті Симоніні й відкриваючи йому те, про що він відчайдушно намагається забути. А першого квітня, після неспокійної ночі, коли згадав, мав позиви до блювоти, він знову роздратовано втручається у розповідь, ніби виправляючи те, що здається йому перебільшенням і обуреним моралізаторством абата. Загалом, Оповідач, не знаючи, кому врешті йняти віри, дозволяє собі переповідати події так, як, на його думку, їх треба відтворити, звісно, беручи на себе