Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Біла фортеця 📚 - Українською

Читати книгу - "Біла фортеця"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Біла фортеця" автора Орхан Памук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 45
Перейти на сторінку:
сповіді. Старий, збагнувши, що падишаху хочеться знати його гріхи, визнав себе винним. Старий зізнався, що чинив зле, адже він теж разом з односельчанами мав іти до лісу та гнати звіра для полювання падишаха, справді, він винний, але в нього своя правда — нікудишнє здоров'я, не ті роки, щоб бігати весь день лісом. Він тримався за серце, просив прощення, та Ходжа розізлився. Заволав, що питає не про це, а про справжні гріхи, однак старий стояв як укопаний, ніби не розуміючи запитання, яке повторював перекладач, лише тримався за серце. Старого відвели. Притягли наступного. Та почувши те саме, Ходжа позеленів. Щоб полегшити завдання, Ходжа, як приклад, почав переказувати прикрі вчинки з мого дитинства — провини, наклепи на братів, які я вигадував, щоб батьки любили більше мене, любовні пригоди в студентські роки, і робив це так, ніби переказував життя невідомого, я ж з відразою та деяким сум'яттям згадував дні, коли ми переживали чуму, і мене огортував смуток, як і тоді, коли я писав цю книгу. Ходжа дещо заспокоївся, коли останній з приведених, кульгавий селянин, розповів, як колись він підглядав за жінками, які милися в потічку. Ось так «вони» поводяться, коли на них тиснеш, можемо поспостерігати, ми знаємо, що в їхніх головах і тому подібне. Мені хотілося вірити, що Ходжева дурість не поширюється на падишаха. Однак падишаха це теж зацікавило. Через два дні, під час полювання, коли ми гналися за оленем, ситуація повторилася, можливо, тому, що падишах не встояв перед умовляннями Ходжі, а можливо, тому, що допит поглинув його увагу ще більше, аніж я гадав. Військо перейшло Дунай, і ми знову опинилися у християнському селі, цього разу місцеве населення розмовляло мовою, що мала латинське коріння. Питання Ходжі ні в чому не відрізнялися. Спочатку у мене навіть не виникало бажання слухати підтримуваний падишахом допит цього дивного судді, питання котрого нагадували мені власну злість, з якою я під час чуми примушував Ходжу писати про непристойні вчинки. Мене пойняла нестерпна відраза. Я злився не стільки на Ходжу, як на падишаха, який повірив моєму двійникові і не міг утриматися, щоб не стати свідком цієї ницої гри. Та треба сказати, незабаром я теж піддався цій потворній справі, для виправдання переконував, що, просто слухаючи, я не чинитиму зле, тому й підійшов до них. Гріхи та недобрі вчинки, про які розповідали мовою, що здавалася мені солодшою за мед, переважно були схожі — дрібні крадіжки, наклепи та поодинокі перелюбства!

Під вечір Ходжа заявив, що селяни приховували чи замовчували тяжкі провини: «В свій час я чинив і не таке!» — виправдовувався він. Відповідно й вони мають нести за плечима важкі гріхи, ба страшніші за наші. А щоб дізнатися правду і переконати в цьому падишаха, він зважився навіть на насилля, все заради того, щоб показати відмінності між «нами» та «ними».

Подальші дні минули у справжньому терорі, який влаштував Ходжа, він божеволів з кожним наступним днем, добряче перегинаючи палку. Звісно, раніше це не виходило за межі гри, ми були схожі на двох підлітків, що чванилися одне перед одним, кидаючи в'їдливі жарти. Допити були схожі на замальовки до Ортаоюн,[53] здавалося, що ми розігрували їх навмисне, заради забави під час полювання, та з часом ця гра перетворилася на своєрідний обов'язковий ритуал, який виснажував не тільки наші тіла, а й душі. Селяни були у розпачі, вони тремтіли від Ходжевих запитань та безпідставного гніву. Якби ж вони знали, що від них вимагають, то, можливо, давали б чітку відповідь. Я неодноразово спостерігав за беззубими немічними дідами, яких зганяли на сільський майдан, їх бив страх перед допитом про надумані чи справжні вчинки-гріхи, від чого вони кидали навкруги безпорадні погляди, молячи про допомогу; бачив я і молодих, які нервово поводились, бо ж наперед знали, що їхні зізнання викликатимуть лише сумнів і недовіру. Ця картина нагадувала мені власний досвід, коли Ходжа гнівно волав, що не може збагнути, як я можу бути таким схожим на нього, і, читаючи мою писанину, він штовхав мене в плече, ніби жартуючи, примовляв: «Дограєшся ти в мене!» Однак зараз Ходжа вже достеменно знав, чого хотів і на який результат розраховував. Він вдавався до нових методів: раптово зупиняв того, хто намагався покаятися, заявляючи, що все сказане брехня, та віддавав невільника аскерам для допиту. Наступного Ходжа знову звинувачував у брехні, запевняючи, що сам товариш опитуваного спіймав був його на плітках. Траплялося й таке, що Ходжа допитував зразу двох. Та від цього він ще більше лютував, бо, попри жорстокість військових, зізнання йому домогтися все одно не вдавалося, мало того, селяни соромилися присутності одне одного.

Почався період заливних дощів, і я, здається, вже звик до того, що відбувалося навкруги. Згадую, як промоклі до кісток селяни, знесилені від лютої колотнечі, неспроможні щось сказати і навіть не бажаючи цього робити, стояли у багні на сільському майдані. На полювання ми майже не їздили. А коли й траплялася така нагода, падишах починав сумувати за вбитою поміж диких вепрів газеллю, прекрасні очі якої залишали прикрий спомин у душі. Зізнаюсь, наші голови тоді були затуркані не пригодами під час полювання, а цими клятими допитами, до яких готувалися надзвичайно серйозно, заздалегідь, як до виснажливого великого полювання. Вечори минали в розмовах, під час яких Ходжа виливав мені душу, ніби сповідувався за скоєне впродовж дня. Так, йому, виявляється, теж було прикро, та він не мав поганого наміру, лише хотів добути свідчення, інформацію, знання, корисні нам усім і падишаху зокрема — чому ці селяни приховують правду? А якось він заявив, що варто організувати подібне і в мусульманському селищі. Однак нічого з цього не вийшло: мусульмани відповідали точнісінько так, як і їхні сусіди-християни, розповідали подібні історії, зізнавалися у подібних провинах-гріхах. Якось, а то був один з тих надокучливих дощових днів, Ходжа сказав, що ці селяни — несправжні мусульмани.

Ходжева лють з кожним днем усе більше зростала і вже непокоїла навіть падишаха, який поки що зберігав спокій, бо, можливо, як і мене, його це інтригувало, адже він був свідком того з самого початку. І зараз ця злість здавалася останньою надією Ходжі для здійснення запланованого. Ми простували все далі на північ й потрапили до невеликого, оперезаного густим лісом селища, мешканці якого розмовляли якоюсь слов'янською мовою. Пам'ятаю, як у цьому гарненькому селищі на три хати Ходжа впіймав привітного хлопця і на наших очах почав його лупцювати.

1 ... 36 37 38 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Біла фортеця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Біла фортеця"