Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Корпорація ідіотів 📚 - Українською

Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

479
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Корпорація ідіотів" автора Лариса Володимирівна Денисенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 59
Перейти на сторінку:
Ігорко.

«З секретаркою в мене проблеми», — натомість кажу я (Секретарки немає — десять). «З Христинкою? Дивно. Я її взагалі днями не бачу, а в тебе вже з нею проблеми. Ти часом не суперконфліктна людина?» Я пояснюю, що теж її не бачу днями. І що це і є моя проблема. «Знаєш, іноді краще декого не бачити. Повір мені на слово», — заспокоює мене Ігорко. «Залишай матеріали на столі, Едик забере для Вікторії. Вона цього разу зводитиме. Хоча знай на майбутнє, що бути міжнародником у наших умовах означає, крім усього іншого, ще й зводити всі тупі папери та перетворювати їх, ахалай-махалай, на один величезний тупезний папір». Перед тим, як залишили мене в обіймах тяжкої праці, Ігорко проголошує: «В муках народжуватимеш ти папери свої». Він хрестить мене. «Амінь». Блазень. Хоча воно б посміялося.

Вдома я бачу його. Не минуло й року. «Де ти було?» — кидаюся левом на нього. «Чекай, чекай. Що за допит? Ми хіба одружені? — воно перебуває в грайливому настрої. — То як справи?» Я кажу, що втомився й мені не до балачок. «Спати хочу. В мене робоче отруєння». Воно гигоче. «То спи. Я й так про все знаю. Просто скучив, думав почути твій голос». Я злюся. «Скооперувався з Ігорком? Непогано для першого етапу. Відразу тобі скажу, що похитнути позиції Вікторії вам буде важкувато. Ви ж не розумієтеся на масажі простати? А спробувати „зробити“ Степана можна. Схвалюю».

Дзвінок. «Стас? Завтра вирушаєш до Запоріжжя». «Це ще навіщо?» — нахабно питаю я, бо ліміт мого терпіння щодо Валерія Леонідовича (а це якраз він) на сьогодні вичерпано. Ліміт у Валерія щодо мене був необмежений. «Будеш брати участь у церемонії відкриття Алеї героїв». «Нісенітниця якась», — промайнуло в моїй стомленій голові. «Зараз відривай від крісла дупу, прямуй до бухгалтерії, поки вони там сидять, візьмеш гроші на представницькі витрати, купиш їм належний подарунок». «Кому? Героям?» — запитую. «Це не твоя справа, „кому“. Тим, кому треба», — відповідає Валерій. Трохи роздратовано. Мабуть, я помилявся щодо меж його ліміту. «Слухайте, а чого ви мене, фахівця з міжнародних питань, пхаєте їхати до українського міста? Запоріжжя вам — це що, Західна чи Центральна Європа?» «Запоріжжя — це дупа, синку. І ти туди завтра вранці вирушаєш, чорт тебе забирай». Воно гигоче, підслуховує.

viii)

От скажіть мені, це нормально — бути присутнім на церемонії відкриття алеї героїв о сьомій годині ранку? Сюрреалізм. Алея героїв. XXI сторіччя. Сьома година ранку. Урядова делегація з вашим покірним слугою в’їжджає на територію Запоріжжя. З мигалками, як дорослі. З виттям сирен, як належить. Можу собі уявити, як нас матюкали мешканці цього чудового міста. От щоб ви подумали, якби вам сказали, що ви маєте бути присутнім на відкритті алеї героїв у Запоріжжі? Що, язика проковтнули? А я подумав про війну. Бо в мого покоління коли й були герої, то це — Віктор Цой, Майк Науменко та герої Великої Вітчизняної війни, їх більше.

Я думав: які молодці запорожці. Заклали цілу алею героїв (як воно звучить, відчуваєте?), навіть не одного, а купу героїв заклали. Мабуть, на честь річниці перемоги наших над німецько-фашистськими загарбниками! Супер! Пам’ять поколінь і таке інше. Я ще вчора цим перейнявся, коли думав про подарунок. Сувенір, блін. От що ти в цьому випадку будеш дарувати? Гуцульський ніж, вишиванку, полтавського рушника, портрет Тараса Григоровича, тарілку, завбільшки як телевізійна супутникова антена з зображенням столиці? А от і ні. Не вгадали. Я розмірковував так. Відкривається алея героїв. Що вздовж алеї має бути? Дерева!

Як я намучився. Спочатку знайшов координати теплиць, що перебували на балансі нашої установи, потім поговорив із черговим, який сказав, щоб я пішов за відомою адресою, та цим змусив мене шукати телефон свого керівника. Тут було простіше, тому що я назвав ім’я нашого «Лаура Балаура». «Валерій Леонідович!» — ось що я йому сказав. Іноді добре мати за керівника таке відоме страховисько. Мене зустрів черговий, який знову висловив незадоволення з приводу моєї майже нічної появи. Ім’я Валерія Леонідовича йому ні про що не казало. Правильно, такі імена більш відомі дрібним керівничкам, ніж рядовим робітникам. Але тут я отримав, що хотів. Чудовий маленький каштанчик. Мені здається, то була геніальна ідея. Від Києва — алеї героїв Запоріжжя — каштанчик. Втілення символізму.

Ще в машині мене запитав заступник міністра (якого міністерства — невідомо. Не панська це справа, представлятися. А я ще не відчував себе холопом настільки, щоб усіх знати): «Ти від Валерія? Ти щось придбав від нас алеї героїв?» Дожилися. Кожен заступник міністра тепер буде мені тикати. Ох. «Купив», — сказав я, показуючи на пакунок, що лежить під моїми ногами. Пакунок виглядає так, наче в нього запаковано мертвяка-дистрофіка. «Що це?» Мабуть, не одному мені пакунок на це схожий. «Каштанчик». «Каштанчик? — посміхається заступник міністра. — Чудово. Просто чудово. Каштанчик». Заступник міністра мною задоволений. Я задоволений собою та каштанчиком. Якби зараз було трохи пізніше, на годинку-другу, ніж сьома година ранку, життя б мене цілком влаштовувало.

Аж ось ми вилазимо з машин. І відразу наші носи тикають в запашні хлібини, такі тверді, що відразу зрозуміло: ці хлібини для тикання носом дорогих гостей, а не для того, щоб їх їсти. Дівчатка в червоних черевичках та квітучих віночках — мрія схибнутої бджоли — щиро посміхаються, вклоняються. Аякже — тримайсь, село, столиця припхалася. Дівчатам довелося фарбуватися о шостій ранку. Не помилюсь, якщо вони думають, що ми — козли. Інакше кажучи: «Козли зі столиці — уклін вам та паляниця!» Хтось із них розсипав сіль. Довклонялася. От довіриш щось робити незграбній дурепі, матимеш потім сварку. Розсипана сіль — до сварки. Якщо хто не знає. А от протиотрути я не знаю. Спробуйте, втім, сказати: «Куди сіль — туди сварки й біль». Я про всяк випадок таке кажу. Не завадить. Тобто гірше не буде.

Маю ще чим із вами поділитися. Зазвичай на цих паляницях є сплетені з тіста колоски. Так от. Ніколи не намагайтеся їх вкусити. Колись, дуже давно, в моєму житті з тестем, ми поперлись як видатні бізнесмени у складі урядової делегації до Полтави, де нам так само винесли (в мене таке враження, що й ті самі) паляниці. Я тоді не знав, що колоски роблять підступні люди, тому вп’явся зубами. Все. Одного зуба втратив. То я вас попередив.

Після дівчат, солі та паляниць під закостюмлені руки нас хапає місцеве керівництво (борони Боже, і ти, дідьку,

1 ... 36 37 38 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корпорація ідіотів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Корпорація ідіотів"