Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Село не люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Село не люди"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Село не люди" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 62
Перейти на сторінку:
дух забило. Що це? А чужий своє:

— Я підрядився тільки копу підпалити, а там іще якесь падло було. Ледь не вбив мене… Ти мені про це не казав, за це не платив. — І так забагато, — Залусківський йому. — Їдь геть, сволото, бо закопаю, ніхто й не знайде.

— А ти мене не лякай! Я не лякливий, — чужий сичить.

— Та добре, добре… — Залусківський лагідно. — Давай вип'ємо. Справу зроблено…

— Так воно краще буде, кугутяро, — процідив чужий. — Наливай…

Катерина голову від землі відірвала… Бачить — сидить на камені чужий чоловік. Перед ним — Залусківський із пляшкою. Налив, чоловікові склянку простягнув.

— Зараз закусь дістану із сумки.

Обійшов чужого. Зі спини став, а той саме склянку до рота підніс.

Залусківський тихо нахилився, біля сумки рукою шурхотить, а сам каменюку намацує. Знайшов, розігнувся та як трісне чужого по маківці! Той звалився й не пискнув. — І ти мене не лякай, — сказав Залусківський. До чужого нахилився.

— Ага, падло! Не хочеш подихати? — і знов каменюкою по голові. Бив, бив — аж утомився. Камінь відкинув.

— Отепер справу зроблено… І потяг чужого за покинуті хати.

Катерина повернулася додому, коли вже й півні відспівали.

П'яний татко плентався по двору, шукав випити.

— А-а-а, ходиш тут, — пробурмотів доньці.

Мамка до Катерини кинулася. Плаче, аж трясеться.

— Доню, де ти була? Я все село оббігала, питати боюся…

А раптом ти чогось дурного наробила? Доню, доню, та що з тобою?! Чого мовчиш, люба?

Катерина очі на неї підвела. Дивна, спокійна.

— Мамо… Ходімо до моєї кімнати. Хочу спитати…

Мамці — та хоч на край світу, аби дитині краще. — Ідемо, рідненька. Ідемо. На ліжко сіли.

— Уже знаєш? — мамка їй, а сама собі думає: «Мабуть, Господь змилувався. Прибрав Романа, аби село їх із Катериною не розірвало. Вберіг дитину страшною ціною. Аби тільки вона тепер мовчала… А я її відходжу. Придумаю щось…»

Катерина головою киває: знаю, мовляв. І мовчить.

Мамка мнеться: і що його робити?

— Ти ж хотіла щось спитати, Катрусю, — нагадує.

Катерина знов головою киває. Мамка руки до грудей приклала і просить Бога подумки: «Боже, дай мені сили витерпіти.

Дай мені сили. Дай…»

— А можна й потім, — мамка обережно.

Донька сіпнулася. Ніби греблю прорвало. І — мамці у вічі:

— Треба Залусківського вбити, мамо, — каже спокійно. — Як це зробити?

— Що ти таке кажеш? — мамці коліна затремтіли. — Доню… Схаменися, люба. Не повернути Романа… І до чого тут Залусківський?

— Він дядька Романа спалив, — Катерина каже. — Я все чисто бачила, мамо. Геть усе чисто! Залусківський чужого чоловіка підмовив копу запалити, а сьогодні вночі того чоловіка вбив, бо той грошей вимагав.

Мамка схопилася, рота доньці руками затуляє:

— Ой, мовчи… Мовчи, доню, бо й нас спалять!

— Та не бійся, мамо, — Катерина їй шепоче. — Нікому не скажу… Мовчати буду, як німа. Усе думатиму, як Залусківського вбити.

— Мовчи, прошу! Мовчи… не кажи такого.

— Чому?

— Гріх! Хіба можна?…

— А йому — можна?

— Господь його покарає. От побачиш, доню. Господь обов'язково його покарає.

Катерина би мамці відповіла, та Роман став перед очі. Усміхається. Вона голову вбік нахилила, пробує роздивитися: чи очі сині? чи волосся чорне, чи посивіле?..

— Ой, як же я тебе люблю, — прошепотіла — та на постіль валиться.

Мамка не зрозуміла: — І я тебе, доню, люблю, — прошепотіла з острахом. Посунулася, щоб Катерині лежати зручно: — Відпочинь, сонечко.

Я скоро… До худоби гляну й повернуся.

Поховати Романа вирішили наступного дня зранку, бо потім Залусківському у справах до міста треба було. Увесь день село готувалося до похорону. Тягли до осиротілої Раїсиноі хати харч, копали яму, плели вінки, труну гарну збили, хреста. Коняці у гриву чорні жалобні стрічки повплітали. Усе як завжди.

Раїса байдуже сиділа біля тіла чоловіка, шепотіла щось собі під ніс, а шанівці на неї косилися й хитали головами:

— Мабуть, і вона скоро за ними відправиться… Ой, скоро.

Надвечір, коли все переробили й по хатах розбіглися, а біля Раїси лишилися тільки дві баби й Федька Тамарчин, Ничипориха постукала в Даринину з Льонькою хату. Мамка вийшла на поріг.

— Чого вам, бабо? Ничипориха оченята змружила:

— Ой, недобре… Ой, недобре…

— Та що? — мамка крок назад зробила.

Ничипориха у хату — шмиг.

Сіла на кухні.

— Дарка, а чого це вас не видно було? Усе село Романа в останню путь готує, а ви…

— Бабо, не рвіть душу! — мамка їй каже. — І без вас тоскно.

Льонька п'яний валяється, чортяка! Оце тепер місяць буде пити, поки біси перед очима не повискакують. Дитина захворіла геть. Відійти не можу.

— Ой, не кажи, не кажи… — Ничипориха їй.

— Таж самі гляньте! — мамка рукою — у бік Катерининої кімнатки. — А я була… Харч Раїсі принесла, посиділа біля Романа трохи. А більше не можу. Кажу ж, донька зовсім занедужала.

— А що з нею? — баба питає і суне до Катерининої кімнати.

Двері відчинила.

— Ой! Ой!

Лежить Катерина попід стіною. І сама, як та стіна. Біла. Мамка бабу від дверей тягне: — Ідіть уже! Прошу…

А тут і татко п'яний до хати.

— Це що тут за старе хабоття крутиться?! — як гаркне. Баба ледь не зомліла.

— Добрий вечір, Льончику!

— Який я тобі Льончик, стара хвойдо! — татко до баби сіпається. — Для тебе я — Леонід Ілліч!

— Е-е-е, теж мені Брежнєв, — бабі хоч і боязко, а язика втримати не може.

— Ану пішла геть, відьмо! — руки до баби тягне.

Ничипориха вискочила, носа почухала:

— Та не привиділося ж мені! Точно Роман із малолєткою злигався був! Он вона яка — лежить і трясеться од сорому, — сама собі. І пішла.

А розказати ж комусь хотілося — аж язик розсвербівся.

Похорон добрий вийшов, хоч і пересварилися шанівці. Баби казали, що не треба з Романового обличчя марлю знімати, бо ж дуже страшно дивитися на те, що від обличчя лишилося. А мужики казали:

— Непорядок. Із ганчіркою на морді… Та що це?! Як вам страшно, то повідвертайтеся. Прийшов Залусківський і постановив:

— Ганчірку зніміть, а труну накрийте. І всі погодилися.

Отець-священик своє пробурмотів, тітки-півчі відспівали, яму закидали. Хрест поставили.

— Е-е-е, ніби й не було чоловіка. Із цвинтаря поверталися — про важливе балакали.

— Федір, ти свиню колоти будеш? — спитав татко, хоч язик заплітався.

— Буду.

— А коли?

— Та за тиждень, мабуть. А чого питаєш?

— Та 'би до тебе прилаштуватися. Ти ж Степана з Килимівки гукнеш колоти?

— Степана. Він один — спеціаліст. І бере недорого.

— Тоді і я за тиждень, — вирішив татко. — Хай за один раз двох свиней заколе.

1 ... 36 37 38 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Село не люди"