Читати книгу - "Село не люди"

— Дешевше, — погодився Федір.

Бабам не давала спокою Раїсина корова. Ничипориха била себе у груди та казала, що корова вже до її двору звикла.

— Райці зараз та корова — як кобилі сідло, — звивалася. — Усе одно не буде Райка її глядіти. Хай корова в мене побуде.

— Хай краще у мене! — сіпалася до неї Алка Залусківська. — А то ви, бабо, від чужого молока скоро чисто попухнете!

— Ой-ой! Отаке! — ляснула долонями Ничипориха. — А, може, ти, Алко, ту корову годувала? Га?

— Годі вже за ту корову, — встряла мамка.

Ничипориха на неї недобре зиркнула.

— А за кого нам балакати? Може, за дочку твою?! Бач, і на похорон не прийшла!

Мамка й заклякла.

— Нездужає вона, — відповіла невпевнено.

На поминках Ничипориха напилася, підсіла до Залусківського.

— Ваню, така ти золота людина. Оце хочу до тебе у ноги впасти, щоб ти й мені такий гарний похорон зробив.

— Бабо, ви нас усіх переживете, — криво всміхнувся Залусківський.

Ничипориха похитала головою, пальця покрученого вгору підняла:

— Скоро… Ой, скоро моя година… А рідні нема. Одна-однісінька. Залусківський очі примружив.

— А чого свій клаптик землі нікому в оренду не віддасте? Була б вам копійчина на похорон. Однаково стоїть у бур'янах.

— Та страшно, Ваня. У газеті писали — одні злодюжки землю орендують. І дурять… Так дурять, що й подітися нема куди.

— А ви мені віддайте, — тихо сказав Залусківський.

— А ти мені що? — підняла брови баба.

— Похорон…

— Брешеш! — Їй-бо! Кращий за Романів.

— Ой, бути не може!

— Чого ж це?

— Не знаю. Не може буть — і все.

— Ну, як знаєте, — Залусківський від Ничипорихи відсунувся, стіл оглянув хазяйським оком. — Ну, давайте ще по одній. Пом'янемо Сашку… Тьху ти!..Романа! Пляшки задзенькали.

— Хай земля пухом… Обом…

***

Ничипориха на поминках не розбазікала про ту останню розмову Романа з Катериною тільки через те, що оце вдруге за короткий час спостерігала такий ловкий похорон і думала лишень про те, як би вмовити Залусківського і їй таке свято улаштувати. А тут — на тобі! Сам Залусківський бабі послугу пропонує.

Ничипориха повернулася з поминок до своєї порожньої хати, сіла й задумалася.

— От ірод! Прямо в душу вліз! І що його робити?

Свого часу Ничипориха зі шкури виплигнула, щоб добути земельні паї на себе, чоловіка, царство йому небесне, доньку і двох її діточок. Вийшло чимало, і шанівці довго плювали на хитру бабу.

— Хоч би сиріток біля себе лишила, — казали. — А так…

Нащо хапнула? Бур'яни розводити?..

Баба на них уваги не звертала і все думала, якою ж багатющою багатійкою стане завдяки власній землі. Та роки йшли, земля геть поросла бур'яном, і вже несила була Ничипорисі ганяти з неї чужих корів та кіз, І тут раптом — Залусківський. Єдиний на всю Шанівку заможний чоловік. «І не бреше ж, мабуть! — подумала баба. — Бач, який похорон Сашкові з Романом зробив. Як ніби ото Алку свою ховав, а не сусідів».

Ничипориха перехрестилася й вирішила: проґавити такої вигідної справи ніяк не можна. На ранок поперлася до Залусківських. Іван матюкався та бив кролів.

— От, паскуда той Льонька! — лаявся. — Оце мені робити більше нема чого, як кролів забивати!

До баби обернувся.

— Чого вам?

Ничипориха вирішила не зволікати.

— Я згодна, — каже.

Залусківський кроля відкинув.

— На що?

— На похорон. Клич кого треба, я усе чисто підпишу, — каже. — Ото тільки тобі й довіряю свій похорон, Ваня…

Залусківський усміхнувся.

— Добре… Та не базікайте нікому.

— Чому?

— А ви хочете, щоб я всю Шанівку хоронив? Баба докумекала.

— Ой, твоя правда, Іван! Як дізнаються, попруть до тебе лавиною. Усім, бач, хочеться померти по-людськи.

За два дні Залусківський привіз до баби незнайомих чоловіків. Ничипориха розписалася, де їй пальцем тицьнули. Аж полегшало.

— Отепер і пожити можна! — всміхнулася.

Залусківський теж не сумував. Пішов незнайомих чоловіків проводжати, бабі десятку на цукерки лишив і пляшку горілки.

Баба приклалася. Зовсім полегшало. І пішла вулицею Імені Леніна. Біля постаменту сіла — ноги нести не хтіли. А язик — нічого. Вертівся у роті, і п'яна баба ніяк не могла згадати, що ж таке важливе вона повинна розказати всьому селу. А як згадала — ледь не зомліла.

— Ой-ой! Та це ж утерпіти неможливо!

Озирнулася. Порожньо. Усі на подвір'ях порпаються. Ніхто на вулицю не йде. Тільки двійко п'яних мужиків під Тамарчиним кіоском сидять. Баба підхопилася й побрьохала до кіоску.

— Ничипорихо, і тобі налити? — запитала Тамарка.

— Слухай, що я тобі скажу, Тамарочко, — зашепотіла баба. — А твій Сергій правий був… Правий… Про ту Катьку…

— Лиште, бабо! Вам усім тут правди не треба. Ледь не з'їли мене. Як згадаю… — обірвала Ничипориху Тамарка. А бабі вже — аж у жопу пече.

— Та Катька не тільки хлопців занапастила, — шепоче. — Вона ще й Романа… того…

— Та ви здуріли! — Тамарка не повірила.

— Побожитися можу. І на іконі заприсягтися, як та Дарина скажена. Сама чула. Оце на власні вуха чула, як Катька Романові признавалася… І він їй признавався. Мо' вона відьма?

— Коли ж це він признавався? Як обгорів — і слова мовити не міг.

— А от зміг! Зміг! І таке казав, таке-е… Тамарка визирнула з кіоску на вулицю.

— Ану зайдіть, бабо. Поговоримо. …Ничипориха просиділа у Тамарчиному кіоску більш як годину. Вийшла — піт із чола стерла, а на вулиці ж таке крутило — хоч кожуха вдягай.

Тамарка знову з кіоску визирнула:

— Глядіть мені, бабо! — сказала тихо. — Щоб нікому, бо тоді — хрест на нашому плані.

— Тамарочко, а може, я хоч Раїсі скажу… Вона ж — найбільш постраждала…

— Зачекайте трохи. Хай до тями прийде. І мовчіть! Чуєте? Самі ж бачите, яке стерво та Катька. Може проти нас і обернути. Ні, бабо, ми по-іншому зробимо. Ми їй таку екзекуцію влаштуємо, щоб до кінця своїх днів каялася…

Ничипориха підняла кулак вгору — ну чисто тобі Че Ґевара.

— Зробимо… екзекуцію! — прошепотіла і посміхнулася.

Ну — абсолютно полегшало. Наче друга молодість повернулася.

Хазяйка шанівського кіоску Тамарка любила свого чоловіка Федька, але бізнес свій згортати не планувала, тому й вийшов її синочок молодший Тарасик — копія Залусківського. Від зустрічей із ним відкараскатися Тамарка ніяк не могла, хоча була та справа невдячною і небезпечною. Презервативів Залусківський не визнавав, інших способів бабу вберегти не знав, тому щоразу наповнював цілком життєдайну Тамарчину матку спермою аж через край. Тамарка вже п'ять разів зачинялася на кухні й тишком од усіх вишкрібала із себе зародки, а потім тижнями відлежувалася, бо й устати не