Читати книгу - "Село не люди"

Ще дужчого страху наганяла на Тамарку дружина Залусківського Алка, а її норов шанівці добре знали. Мовчазна й велика, як гора, Алка терпіла довго, але вже як утрачала терпець — хоч на сонце від неї скоч!

У Тамарки з Алкою була всього одна розмова про те, що «на селі балакають, ніби мій Ванька тебе вже по всіх кущах потягав». Тамарка клялася, що люди брешуть. Алка сказала:

— Упіймаю — повбиваю.

Відтоді Тамарка збиралася на таємні побачення з таким тваринним страхом, що й Залусківського почала дратувати.

— Що ти оце мені трясешся?! — питав.

— Та нічого, Ваня, — пильнувала інтереси бізнесу Тамарка.

Того дня Тамарка провела бабу Ничипориху поглядом, відвернулася і — стиць, моя радість! Залусківський перед носом. Незнайомих чоловіків із села випровадив. Веселий.

— Налити? — з надією запитала Тамарка.

— Я сам у тебе налити хочу, — зареготав Залусківський. — Приходь увечері до покинутої хати за балкою. Підійду…

Уже йти хотів. Тамарка зітхнула.

— Знову камінням жопу дерти…

— Може, Алці сказати, щоб у хаті постелила? — уїдливо запитав Залусківський.

— Та ні… то я так, — відповіла слухняна коханка. І згадала про Ничипоришині плітки. — Іване! Чуєш? Ничипориха тільки-но мені такого нагородила… На голову не налазить.

Залусківський напружився.

— Про землю?

— Про яку землю? Про Катьку Льонькову… Каже, що сама чула…

Залусківський зупинив її на півслові.

— Увечері розкажеш. І пішов.

Тамарчин чоловік Федір теж знав: тягається жінка із Залусківським. І навіть вирахував, коли саме. Перед побаченням із шанівським «олігархом» Тамарка бувала особливо терпимою до чоловікової потреби напиватися щовечора. А іноді навіть сама пляшку виставляла, аби Федько очі залив і забувся..

От і тепер. Тамарка кіоск зачинила надвечір, відійшла, плюнула й повернулася. По пляшку. Трохи по хаті каструлями погриміла.

— Ой, мені ще в кіоск тре'… — Із дому.

До покинутої хати за балкою добігла, коли сонце сіло. Залусківського ще не було. Жінка розчистила земляну підлогу від битої цегли.

— От паскуда, — прошепотіла. — Щоразу чекати його доводиться.

Залусківський об'явився за півгодини. Тамарка до того часу змерзла як цуцик.

— Де ж-ж-ж ти так довго! — зубами цокотіла.

— Справи маю, — гримнув Залусківський. — Я ж не ти… Це тобі — аби хто встромив…

Тамарка промовчала. Ковдрочку малу, що у торбі із собою приперла, постелила, вже за спідницю вхопилася.

— Ваня! Чуєш? Ничипориха каже, що мала Катька Льонькина з Романом тягалася. І ніби навіть у ту ніч, коли копа згоріла, встигла до нього збігати, аби злигатися зайвий раз…

Залусківський вже штани стягнув. Як почув — так і сів голим задом на землю.

— Що ти сказала?..

— Що чув, — Тамарку вразила реакція Залусківського. — А чого впав, ніби то твоя Алка з Романом у копі…

— Цить! — Залусківський заметушився, штани натягнув.

Знову сів. — Ану розказуй. Тільки геть усе чисто. Кожне слово…

— Та хіба всі Ничипоришині побрехеньки згадати можна? Домовилися ми з нею, що вона нікому більше й слова не мовить.

— Чому? — спитав Залусківський.

— Хочемо придумати, як малу хвойду провчити. Тре', щоб у селі не знали поки.

Залусківський почухав носа.

— Це ви добре придумали. Нащо село колотити…

Підвівся.

— Ходім, Тамаро.

— Куди? — Тамарка зовсім нічого не розуміла. — А теє… сексом тим… займатися не будемо?

— А тобі — аби встромив хто! — гримнув Залусківський. — Ходімо! Хочу, щоб Ничипориха мені все чисто розказала.

***

Ничипориха плела серветку з білих простих ниток. Залусківського з Тамаркою побачила — перелякалася. — Іване! Чи не передумав із моїм похороном?

— Про що це ви, бабо? — Тамарка їй.

Залусківський аж матюкнувся.

— От баби! А ну цитьте мені! Мовчіть! Жінки слухняно замовкли.

— А тепер ви, Ничипорихо, розказуйте про Романа і малу Катьку… — продовжив. — І якщо хоч слово збрешете чи придумаєте, буде вам похорон! Прямо завтра і буде!

Ничипориха зручно всілася, перехрестилася і почала малювати. Куди там Рембрандту!

— Значить, так… Лежить Роман на постелі білій… Помирає… Баби біля Раїси крутяться, а тут ти, Ваню, заходиш…

Ничипориха зупинилася, з острахом подивилася на Залусківського.

— Та я слухаю, слухаю… — сказав Залусківський. — І далі що?

Баба пожвавішала.

— Заходиш ти, Ваню, і кажеш: «Ану гетьте мені всі з хати! Я з Раїсою говорити буду»…

Залусківський підняв брови.

— Ну? І довго ви про мене розказуватиме?

— А тут Катька Льонькина тобі у ноги кинулася. «Дозвольте біля Романа лишитися! Благаю, дозвольте!»

Тамарка не втрималася:

— Та що ви кажете? Просто в ноги кинулася?

— От тобі хрест! — Ничипориха перехрестилася. — Скажи, Ваня, було таке чи ні?

— Було, хоч у ноги мала й не кидалася. Сказала, що лишиться біля Романа — вам, Ничипорихо, допомогти…

— От! Тільки всі вийшли, вона — до Романа…

— А ви де були? — спитала Тамарка.

— Я? — Ничипориха задумалася. — А мені зле стало. На хвилю надвір вискочила й назад у хату. До Романа… Ще й до кімнати не зайшла, чую — Катька з Романом розмовляє. А він їй відповідає…

— Він у відключці був, — сказав Залусківський. — Брешете ви, бабо.

— Щоб я здохла й без похорону на землі валялася! — підскочила Ничипориха. — Кажу, розмовляли. Вона йому: «Любчику мій ненаглядний! Хіба я тебе з палаючої копи витягла для того, щоб ти помер? А хто ж мене цілуватиме? Хто мене під копою кохатиме? Я ж тепер тільки й думаю, коли до тебе знову припаду!» А Роман їй: «Русалко моя кохана! Я теж тільки про тебе думаю. Тільки тебе кохаю і аж трясуся, так мене до тебе тягне. А на жінку свою дивитися не можу. Огидна вона мені. Тільки ти мені нужна, кохання моє неземне!»

Ничипориха зупинилася. Повітря забракло. Вдихнула глибоко.

— Оце я думаю… Мо' вона відьма? Двох окрутила за раз. І старого, і малого.

До Тамарки всміхнулася.

— Добре, Тамарочко, хоч твій Сергій вберігся. Але… теж постраждав.

Залусківський ніби не чує. Задумався — аж піт на чолі блиснув.

— Яка з неї відьма? — відповіла бабі Тамарка. — Звичайна бля! Навчилася ноги розсувати й рада.

— А як не звичайна? — наганяла баба страху. — Онде вона до Килини бігала. Може, зілля якогось приворотного випросила, а тепер казиться, що кожного може обкрутити.

Залусківский кашлянув.

— Слухайте, баби, що буде. Дівку покарати треба. Нащо нам у Шанівці такі паскуди?! Ви добре розсудили — не тре' поки нікому казати. Спочатку кару придумати, а вже потім…

Щоб не відвертілася.

Ничипориха активно головою затрясла: мовляв, буде зроблено.

— Райку! Райку тре' до помсти залучити! — прошепотіла, як партизанка у засідці. — Райка найбільш постраждала!

— Не час іще… — постановив Залусківський.

Щось собі покумекав. Матюкнувся.

— М-да, час… Кожної години щось нове дізнаєшся, мать його! І чорт його знає, як