Читати книгу - "Польові дослідження з українського сексу"

О, май! — скрушно хитає головою Донна, з цiлком непритаманною їй господарнiстю розгладжуючи долонями по стiльницi невидиму скатертину: жест, що видає цiлковиту розгубленiсть, брак коментарiв. Нi, вона також мала проблеми з своїм останнiм бойфрендом, але щоб таке!

Слухай, — каже Донна, й обличчя їй випогоджується спокоєм знайденого рiшення: looks like the guy is severely sick, don’t you think so?Короткий курс пси-хоаналiзу, шлях до душевного здоров’я: знайти причину, i проблема знiметься сама собою. Чому досi нiкому не спало на думку, що те саме можна б проробляти й з народами: пропсихоаналiзував гарненько цiлу нацiональну iсторiю — i попустить, як рукою знiме. Лiтература як форма нацiональної терапiї. А що, not a bad idea. Шкода, що в нас, власне, нема лiтератури.

Я тiльки одного не розумiю, — осудливо каже Донна: тут уже явно зачеплено пiдвалини її свiтогляду. — Я не розумiю, чому ти це все терпiла? I mean, в лiжковi? Чому вiдразу не сказала: нi?

Концептуальний пiдхiд: боротьба жiнок за свої права.

Що я можу тобi на це вiдповiсти, Донцю? Що нас ростили мужики, обйобанi як-тiльки-можна з усiх кiнцiв, що потiм такi самi мужики нас трахали, i що в обох випадках вони робили з нами те, що iншi, чужi мужики зробили з ними? I що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх — означало б стати по сторонi тих, чужих? Що єдиний наш вибiр, отже, був i залишається — межи жертвою i катом: мiж небуттям i буттям-яке-вбиває? Вкинувши до смiттєзбiрнi послiд-ки ланчу — пластиковi тацi iз зужитим паперовим начинням, кубками й тарiлками в яскравих соусних плямах — соя, кетчуп, гiрчиця, сливовий джем (цинобра, кармiн, вохра, умбра), — як декоративнi палiтри з театрального реквiзиту (мiсце першої дiї — майстерня художника, мiсце другої дiї — квартира в student dorm, третю дiю скасовано з технiчних причин, квитки не повертаються, молитви не вислуховуються), — вони прошкують до виходу, Донна штовхає склянi дверi, короткий спалах морозного повiтря радiсно заслiплює легенi, котяться авта, проходять, смiючись, хлоп’яки в спортивних куртках з емблемою унiверситету, горить угорi тривожне, електрично-синє небо, i високий, схожий на обкутаного коцом Леонардо да Вiнчi, в розмаяних сивих космах жебрак на розi простягає до них пластикову чашку з-пiд кока-коли, побрязкуючи дрiб’язком: "Help homeless, ma’am!" — "I’m homeless myself", хитає вона головою: не до нього — в простiр.

— А знаєш, — каже раптом Донна, повертаючись до неї, натягаючи автомобiльнi рукавички й весело жу-ючи якусь нову думку, — все-таки цi вашi схiдноєвро-пейськi мужчини, вони, правда, бувають брутальнi, але в них бодай пристрасть є, а в наших що?…

…I дивитимешся в iлюмiнатор, як повзтимуть валiзки по стрiчцi вантажного конвейєра, аби зникнути в черевi лiтака, одна по однiй, i от уже — пливучий пустий промiжок, i негр-вантажник у форменiй кепцi з написом "USAir" вскочить у чорне нутро фургончика, i той рушить з мiсця, а поки ти проводитимеш його поглядом, конвейєр приберуть, натомiсть на сiрому бетонi темнiтиме проталина пiдсихаючої калюжi: "Все", — вiдлунить тобi в головi, як зойк у порожньому храмi, все — це значить, задраєно люки, зараз озветься сухий трiск мiкрофона, "Ледi й джентльмени", — замуркоче стюардеса, i лiтак задвигтить, прогрiваючи мотори, i то вже буде iнша дiйснiсть, iнше життя, а гiрко скiмлячий бiль несправдженостi дотеперiшньо-го (qu’as tu fait, qu’as tu fait de ta vie? — допитується голос звiдкись здалеку, — ах облиште, цiй темi стiльки ж лiт, скiльки людству: все чогось чекаєш, мрiєш i борсаєшся, сподiваючись на щось попереду, а тодi одного дня виявляється, що то й було життя) — лiпше б тому болевi заткатись i не висовуватися бiльше.

Дайте менi мiкрофона, i я скажу: ледi й джентльмени, ми створили пречудовий свiт, i приймiть, будь ласка, з цiєї нагоди вiтання од "USAir", i од Сi-Ен-Ен, i од Сi-Ай-Ей, i уругвайської наркомафiї, i румунської секурiтате, i од ЦК Компартiї Китаю, i од мiльйонiв убивць по всiх тюрмах свiту, i десяткiв мiльйонiв, що ходять на волi, i од п’яти тисяч зачатих гвалтом сараєвських байстрят, що коли-небудь же повиростають, i — зростай, пречудовий свiте, от, власне, i все, що я хотiла сказати, дякую за увагу, ледi й джентльмени, приємного вам польоту.

В юностi я мрiяла про таку смерть: авiакатастрофа над Атлантикою, лiтак, що розчиняється в небi й морi, — нi могили, нi слiда. Тепер я всiм серцем бажаю цьому лiтаку щасливого приземлення: менi подобається дивитись на високого, жилавого старого з горбатим носом i глибоко вритими вiд очей вдiл борознами, як вiн запихає в багажний вiдсiк нейлонову торбу з намальованою на пузi тенiсною ракеткою, i на iспанисту брюнетку в розхристаному шкiряному пальтi — вона з двома малюками, i, поки, вiдчепивши вiд наплiчника, примощує в крiслi меншеньке, друге — дiвчинка рокiв п’яти, вузеньке смагляве личко в барокковiй рамi обiцяюче-примхливих кучерiв, — розганяється навсiбiч серед проходу засвiченими захватом оченятами й зубками — перша подорож! — i зупиняється на менi:

— Хай! — щасливо випалює вона.

— Хай! — кажу я.

Пiтсбург,

вересень — грудень 1994 року.