Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

— Просто зостаючись самим собою. Він просто був самим собою. Надовкола панувала така тиша, що — ти не повіриш, Чарлі! — видавалося, ніби хтось помер.

Дуже скоро всі це відчули, хоч і не зізнавалися в цьому, а просто всідалися у свої автівки і їхали геть. Оркестранти нахабно припинили свою гру і також роз'їхалися на десяти лімузинах. А вслід за ними маєток покинули останні гості — об'їзною дорогою повз озеро, наче на нічний пікнік, а насправді — хто в аеропорт, хто в порт, хто в Ґолуей, мовчки, зіщулившись від холоду. Будинок ніби вимер, навіть слуги покотилися на велосипедах, я зосталася в домі сама як палець. Остання вечірка закінчилась, так і не розпочавшись, тому що просто не могла розпочатися. Я вже казала, що проспала всю ніч на галявині, наодинці зі своїми старими думками, і ось тоді я зрозуміла, що дійшла свого кінця, що я перегоріла на попіл, а з попелу не збудуєш нічого. Натомість споночілий будинок був неначе щойно явлене на світ прекрасне пташеня — прекрасне у власній самодостатності. Йому було ненависне навіть моє дихання. Я дійшла до свого краю. А в нього все тільки починалося.

Нора закінчила свою оповідь.

Ми довго сиділи мовчки, аж поки сутінки, що спочатку зазирали через віконні шиби, не заповзли у кімнати. Вітер здійняв брижі на озері.

— Це не може бути правдою, — нарешті озвався я. — Звісно ж, ти можеш тут залишитися!

— Тоді переконайся особисто, щоби надалі зі мною не сперечався. Спробуймо переночувати у будинку.

— Спробуймо?

— Навряд чи ми протримаємося тут до світанку. Засмажимо яєчню, вип'ємо вина і рано вкладемося спати. Але не розстеляй ліжко і не роздягайся, тому що невдовзі, я впевнена, одяг тобі знадобиться.

Ми вечеряли майже мовчки. Пили вино. Слухали, як бронзовий годинник у новому домі б'є новий час.

О десятій Нора відіслала мене у відведену мені спальню.

— Не бійся! — гукнула вона зі сходів. — Будинок не зробить нам нічого поганого. Він просто боїться, що ми йому зашкодимо. Я почитаю в бібліотеці. Коли будеш готовий забиратися звідси — не має значення.

О котрій годині, — просто зайди за мною.

— Я спатиму як убитий, — відповів я.

— Та дай Бог! — зронила Нора.

Я пішов у спальню, влігся в нове ліжко і лежав у темряві та палив. Страху не було, але й сну не було. Я просто лежав і чекав, що ж тут може трапитися — якщо взагалі щось трапиться.

Опівночі я ще не спав.

Як не спав і о першій.

О третій я продовжував лежати із широко розплющеними очима.

Будинок німував — ні скрипу, ні подиху, ні шепоту. Він, як і я, вичікував, підлаштовуючи своє дихання під моє.

О пів на четверту ранку двері спальні повільно прочинилися. Так ніби пітьма ворухнулася у пітьмі. І тільки подих протягу на руках та обличчі.

Я повільно припіднявся у ліжку.

Минуло п'ять хвилин. Серце билося повільніше ніж зазвичай.

І тоді я почув, як десь унизу відчинилися парадні двері.

І знову ні скрипу, ні шереху. Лише клацання і сильніший протяг.

Я підвівся і вийшов на сходи. Звідти я побачив те, що й очікував: парадні двері справді були відчинені. І місячне світло заливало новий паркет і виблискувало на новому дідовому годиннику, що знай собі вицокував свіжо змазаним механізмом.

Я спустився вниз і вийшов надвір.

— А ось нарешті і ти, — сказала Нора, стоячи біля моєї автівки.

Я підійшов до неї.

— Ти нічого не чув, — мовила вона. — І водночас щось таки чув, чи не так?

— Так.

— Тепер ти готовий їхати, Чарлзе?

Я знову поглянув на будинок.

— Майже.

— Тепер ти знаєш, що всьому кінець, правда? І що вже близько світанок нового дня? Прислухайся, як моє серце заледве переганяє мою гнилу кров і наскільки замшіла моя темна душа; ти ж бо не раз чув биття мого серця під своїм тілом і знаєш, яка я вже стара. Як знаєш і те, скільки в моїй душі темниць і катівень, мертвих вечорів і блакитних французьких сутінків. Тому....

Нора поглянула на будинок.

— Вчора, о другій ночі, коли я вже лежала в ліжку, раптом почула, як повільно відчинилися вхідні двері. Здалося, наче замок всією масою наліг на двері, щоби засув піддався і двері плавно прочинилися. Я вийшла на сходи. Глянула вниз. Там, у холі, розлилося річкою місячне світло. Будинок наче говорив: «Забирайся звідси, ось тобі новий шлях, що світиться кремом і молоком, тож іди геть зі своєю темрявою. Ти вагітна. У твоєму лоні переношений затхлий привид. Він нізащо не народиться. Але оскільки ти від нього ніколи не вибавишся, одного дня він спричинить твою смерть. Тож на що ти чекаєш?»

Чарлзе, я боялася спуститися вниз і закрити двері. Я знала, що все це правда, як знала і те, що більше ніколи тут не засну. Отож, я вийшла з дому.

В мене є ще одне гріховодне кубельце в Женеві. Там я і житиму. Але ти молодший і чистіший, Чарлі. Я би хотіла, щоб цей маєток став твоїм.

— Не такий я вже й молодий.

— Молодший за мене.

— І не надто чистий. Та й мене, Норо, він також не хоче терпіти, бо он двері моєї кімнати щойно також розчинилися!

— О, Чарлі, — ледь чутно зітхнула Нора і торкнулася моєї щоки. — О Чарлі, який жаль!

— Не треба. Поїдемо разом!

Нора відчинила двері автівки.

— Дозволь мені кермувати. Я просто мушу гнати аж до самого Дубліна. Ти не проти?

— Ні. А як бути із твоїми речами?

— Все, що у будинку, нехай йому і залишиться. Куди ти?

Я зупинився:

— Хотів зачинити вхідні двері.

— Не треба, — промовила Нора. — Нехай залишаються відчиненими.

— Але... хтось може увійти!

Нора тихо розсміялася.

— Так. Але лише хороші люди. Отож, усе гаразд, чи не так?

Я трохи подумав і кивнув.

— Так!

Я повернувся до автівки, все ще зволікаючи з від'їздом. Захмарилося. Почало сніжити. Великі білі лагідні сніжинки падали із підсвіченого місяцем неба — такі ж легковагі і безневинні, як ангельське лепетання.

Ми сіли в автівку. Хряснули двері. Нора завела двигун.

— Готовий? — перепитала Нора.

— Готовий.

— Чарлі...? — сказала Нора. — Коли ми приїдемо в Дублін,