Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кривоклят 📚 - Українською

Читати книгу - "Кривоклят"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кривоклят" автора Яцек Денель. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 44
Перейти на сторінку:
насправді є й інший Парміджаніно — «Амур, що стругає лук», але значно слабший, зрештою, тут знову голизна, до того ж дитяча, що за нинішньої одержимості одразу спрямувало б увагу на бічні рейки: Чи Кислотний Вандал хотів звернути увагу на проблему педофілії в католицькій церкві? Чи над Кривоклятом вчиняли сексуальне насильство в дитинстві? — я вже бачу всіх цих журналісток і з так міцно стягнутим у кінський хвіст волоссям, що їхній мозок геть відмовився працювати, всіх цих журналістів, прокопчених до непритомності в редакційних курильнях, як вони формулюють наступні запитання, одне за одним, гніздо за гніздом, невлучний постріл за невлучним пострілом, Це ви? — запитує вона, після чого розв’язує усмішку від вуха до вуха, Але ж це ви! — а я лише дивлюся на неї і досліджую поглядом, досліджую це але ж, досліджую це ви, стискаючи в кишені пляшку з кислотою, Я вже певний час, каже вона, придивляюся до вас і тепер упевнена, що це ви, каже вона, з дедалі більшою радістю, немовби зустріла дядечка, який щойно переписав на неї спадок і має намір тут-таки, на місці, на долівці перед цим Парміджаніно, впасти трупом і реалізувати спадок, Це ви, каже вона, були єдиним в історії переможцем «Ставки на мільйон», я донині це пам’ятаю, я сиділа якраз із двоюрідною сестрою, каже вона, і так далі, і так далі, а мені це не заважає, певна річ, я підтакую, ніяк не заперечую, слухаю вигадану історію зі свого власного життя, яке раптом стало життям єдиного в історії переможця «Ставки на мільйон», що, зрештою, переміг, відповівши на запитання про вовчка звичайного[47] без використання «дзвінка до друга», що донині викликає в неї нечуваний ентузіазм, чого точно не викликає «Автопортрет» Парміджаніно, що до нього вона якраз стояла повернута задом, і захоплено розповідає вдруге ту саму сцену, так докладно, що я майже її бачу, що майже готовий прийняти її у власне життя, не лише заради святого спокою, а й зі щирою насолодою, яку дав би мені виграний мільйон завдяки відповіді на запитання про вовчка звичайного, тож я й підтакую, пригадуючи заразом, за кого ще мене приймали, відколи моє обличчя з’явилось у таблоїдах і влізло людям у голови, до того ж це не надто легко не тільки тому, що в моєму віці з’являються певні проблеми з пам’яттю, а й тому, що я взагалі завжди мав проблеми із запам’ятовуванням несуттєвих речей, на відміну від моєї дружини, яка зазвичай мала голову, забиту різноманітною інформацією, я мав радше провітрену голову, однак пригадую собі, і далі люб’язно слухаючи монолог про телевізійні конкурси, що мене вже приймали за місцевого політика з Каринтії, телевізійного ведучого, викладача юридичного факультету на пенсії, який свого часу відіграв важливу роль у тортових процесах між готелем Sacher і цукернею Demel за права на назву Sachertorte, мене приймали за власника футбольного клубу й за чоловіка, який завзято виспівував йодлі в програмі «Австрія має талант», і, чесно кажучи, майже не траплялося, щоб мене приймали за Кривоклята, і щоразу я палко це заперечував, зрештою, коли я виходив із закладів, лікарень або медичних центрів, то завжди ненадовго й до того ж від останнього процесу, фотографій у таблоїдах і матеріалів у телевізійних новинах минав час, натомість мене мало не завжди приймали за геть чужих мені людей, чужих не лише у вузькому сенсі, тобто особисто мені незнайомих, а й чужих у загальнішому сенсі, тобто людей, про яких я ніколи не чув, я був, щиро кажучи, цілою когортою геть несуттєвих особистостей, зовсім не гідних пам’яті, що показувало мені, кого люди насправді запам’ятовують чи, інакше кажучи, кого, як їм здається, вони запам’ятовують, оскільки навичка запам’ятовування дурничок, поверхових речей і несуттєвих персонажів, облич без жодних властивостей є для нас вочевидь шкідливою, шкідливою тілесно, органічно, тож, якщо ми самозабутньо забиваємо собі голову будь-чим, мозок закривається, як молюск, пам’ять намагається захищатися від усієї цієї низькопробної, шкідливої каші, яка може довести до повної атрофії цієї пам’яті, до цирозу пам’яті, пам’ять оголошує беззастережний страйк і насправді приймає напхані в неї образи облич, але поєднує їх недоладно із геть іншими особами, думаю я, прощаючись із цією жінкою, і далі усміхненою від вуха до вуха, немовби її обличчя зазнало якоїсь жахливої травми, і, незважаючи на слова, що виходили з її рота, вона була приречена на перебування в химерному гигиканні, після чого я відходжу, ще трохи покрутившись навколо «Автопортрета у випуклому дзеркалі» Парміджаніно, безумовно видатного, але також безумовно замкненого в акваріумі, однак я відчуваю, що не можу знайти собі місця. Я знаю, це моя нерішучість винна, що я не можу знайти собі місця, і не лише тому, що знов усе поперевішували, що знову ніщо не стоїть на своєму місці, що ніби існує поділ на країни й школи, й епохи, а щоразу, коли я сюди приходжу, щось змінюється, щось переставляється, немовби склеп, немовби мавзолей, і кожна стіна живе власним життям, ані миті спокою, місця перестають бути місцями і стають місцями зовсім новими й зовсім іншими, Джорджоне там, а Тиціан тут, Рембрандт донедавна був тут, а тепер там, де донедавна був Мемлінґ[48], за часів моєї дружини, пам’ятаю, у так званій залі Бордоне висів «Сивобородий чоловік» Тінторетто, а навпроти нього стояла оббита оксамитом лавка, ми, бувало, сиділи на тій лавці з моєю дружиною, яка з особливим пієтетом ставилася до «Сивобородого чоловіка» й полюбляла зустрічатися із «Сивобородим чоловіком» і так далі, однак нині, певна річ, «Сивобородий чоловік» віддавна не висить у залі Бордоне, яка перестала бути залою Бордоне, і ніхто з охоронців не знає, де так звана колишня зала Бордоне, а де висить «Сивобородий чоловік» Тінторетто, я запитую трьох по черзі, і жоден із них не знає, жоден із них нічого не знає, геть нічого, вони ведуть мене до зовсім іншого портрета Тінторетто тільки тому, що на ньому зображений чоловік, і цей чоловік має бороду, звичайно ж, сиву, Це адмірал Веньєр[49], кажу я, Але в нього сива борода, протестує охоронець, я даю і собі, і йому спокій, блукаю черговими залами, усе попереносили, врешті-решт, знаходжу «Сивобородого чоловіка» в невеличкій бічній залі, де немає жодної лавки. А може, думаю я, може, не італійці й іспанці, може, переміститися на північ від Альп, може, на північ від Альп зникне моя нерішучість, може, я наберуся рішучості, якої не втратив би, якби не цей постійний
1 ... 36 37 38 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кривоклят», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кривоклят"