Читати книгу - "Коса. Сплетіння долі"

– Ти маєш рацію, слід подумати про робітниць, – каже вона, – це питання честі та поваги. Проте Франческа має слушність щодо одного: італійцям потрібне італійське волосся.

Ця фраза підводить невтішний підсумок усім сподіванням Джулії.

Засмучена, вона вибігає з дому. Вона розуміла, що їй доведеться відстоювати свій проект, проте й уявити собі не могла такого опору. Джулія почувається наче після святкової ночі – її нудить і паморочиться голова. Без згоди матері та сестер вона не вільна нічого робити з майстернею. Вони щойно зруйнували всі її повітряні замки. Весь її ентузіазм наче вітром здуло – замість нього в душі оселилися сумнів і страх.

Джулія сподівається знайти прихисток у лікарні, біля батькового ліжка. Що б він сказав у цій ситуації? Що б він зробив? Їй би так хотілося впасти в його обійми та розридатися, як це бувало в дитинстві. Вона майже зневірилася й уже не розуміє, що треба робити: гнути свою лінію чи відмовитися від задуму, принісши його в жертву на вівтарі раціональності в ім’я тих традицій, що поступово відмирають. Вона почувається виснаженою, безсилою, змученою від цих безсонних ночей, які могла провести тут, на цьому ліжку, біля papa. Проспати сотню років, як і він, – ось чого б їй насправді хотілося.

Джулія заплющує очі.

Раптом вона опиняється на даху майстерні, в laboratorio. Батько сидить там і, як і завше, дивиться на море. З виразу його обличчя зовсім не скажеш, що він страждає. Він здається таким спокійним і безтурботним. Він посміхається до неї, наче саме чекав її. Джулія сідає коло нього. Вона розповідає йому про свої тривоги та печалі, про безсилля. Вона бідкається: мовляв, шкода, що так сталося з майстернею.

– Нікому не дозволяй збити себе з накресленого шляху, – відповідає він. – Ти повинна вірити. У тебе величезна сила волі. Я вірю в тебе та твої здібності. Не відступай. У життя на тебе є грандіозні плани.

Раптом щось починає пронизливо пищати, і Джулія сполохано підскакує. Вона задрімала, сидячи коло лікарняного ліжка батька.

Навколо неї блимають і пищать пристрої, що підтримують життєдіяльність його організму. До палати забігають медсестри.

Цієї миті – саме цієї секунди – Джулія відчуває, як рука її батька ворухнулася.

Над горою Тірумала сходить сонце.

Сміта й Лаліта стають у чергу паломників біля дверей храму. До них підходить хлопчик і простягає їм ладдуси – кругленькі тістечка, які виготовляють із сушених фруктів і згущеного молока. Сам рецепт тримають у секреті: «Його ми дістали від Бога», – пояснює малий. Виготовленням тістечок усередині храму займаються ашаки, спадкові священики, що роздають їх паломникам. Треба обов’язково їх з’їсти – це невід’ємна частина процесу очищення. Сміта дякує богові за посланий їм сніданок. Збадьорена після кількох годин сну і від солодкого післясмаку ладдуса, вона розуміє, що готова на будь-які жертви. Вона ще не розповіла Лаліті, що чекає на них там, усередині. Якщо багаті мають що принести в жертву богам: домашнє приладдя та квіти, прикраси, золото та дорогоцінне каміння, то бідняки можуть запропонувати богові Венкатешвара єдине своє багатство – волосся.

Це споконвічна традиція, успадкована від пращурів: принести в дар власне волосся означає відмовитися від свого «я», змиритися та постати перед Богом у первісному, оголеному, смиренному вигляді.

Увійшовши до храму, Сміта з Лалітою опиняються у заґратованому коридорі, в якому на кожному кроці сидять тисячі далітів, очікуючи своєї черги, Іноді чекати доводиться цілих два дні, якщо вірити чоловікові, що всівся просто на землю біля дверей. У кого є гроші, ті можуть купити квиток, щоб пройти швидше. Деякі прочани навіть сплять просто тут, цілими родинами, щоб не проґавити своєї черги. Після довгих годин очікування, проведених у цих імпровізованих клітках, вони нарешті потрапляють до kalianakata, гігантської чотириповерхової будівлі, в якій метушаться сотні цирульників. Це справжній мурашник, що працює і вдень, і вночі. Його називають «найбільшою перукарнею світу». Сміта дізналася, що за гоління голови треба заплатити 15 рупій. «За все в цьому світі доводиться платити», – думає вона.

Усюди, куди не кинь оком, у безмежній залі сидять чоловіки, жінки з немовлятами на руках, діти, літні люди, співаючи під лезами бритв молитви на честь Вішну. Побачивши сотні поголених голів, Лаліта лякається та починає плакати. Вона не хоче віддавати своє волосся, яке вона так любить. Ніби намагаючись захиститися, вона міцніше притискає до себе ляльку, цю ганчірку, яку вона не випускає з рук цілу дорогу. Сміта нахиляється до неї та тихо шепоче на вушко:

– Не бійся. Бог із нами поруч. А волоссячко твоє відросте і буде ще гарнішим. Не хвилюйся. Я піду першою.

Тихий материн голос трохи заспокоює її. Вона дивиться на дітлахів, яким щойно поголили голову: вони проводять рукою по гладенькій маківці та сміються. Не схоже на те, аби вони страждали – зовсім навпаки. Їх веселить цей новий образ, а їхня мати, також із блискучою голою головою, мастить їм маківки сандаловою олією, що захищає шкіру від сонячних опіків та інфекцій.

Настає їхня черга. Цирульник запрошує Сміту підійти. Вона наближається з радістю та відданістю, опускається на коліна, заплющує очі та починає ледь чутно читати молитву. Що вона шепоче Вішну посеред цієї величезної зали – то її таємниця. Ця мить належить тільки їй. Вона так довго уявляла собі цей момент і ще довго згадуватиме про нього.

Цирульник швидким рухом змінює лезо – на цьому суворо наголошує очільник храму: для кожного прочанина окреме лезо, тільки так. У його родині перукарське ремесло передається від покоління до покоління, від батька до сина. Щодня він повторює ті самі рухи, тож вони йому вже ввижаються уві сні. Іноді йому сниться цілий океан волосся, в якому він потопає. Він просить Сміту заплести косу – так буде простіше і голити її, і збирати після того волосся. Тоді цирульник змочує її косу водою та починає гоління. Лаліта кидає на матір стурбований погляд, але та тільки посміхається у відповідь. Вішну тут, поруч із нею.

Він її благословляє.

І поки пасма її волосся облітають одне за одним, падаючи до ніг, Сміта заплющує очі. Навколо неї – тисячі таких