Читати книгу - "Право на пиво"

Несподівано двері вивалилися — до кабінету ввірвалися автоматники у бронежилетах та касках. Миттєво вони розосередилися по периметру і взяли на приціл старого і Змія. На порозі з’явилася фігура Василя Федоровича, теж у бронежилеті. Із-за його спини злякано визирали співробітники.

— Я радий вітати довгоочікуваного гостя, — звернувся він до Змія, — і запросити на бенкет.

— Бенкет? — здивувався Змій.

— Бенкет на твою честь, — пояснив археолог.

— Бенкет! — зрадів Горинич. — А друг піде?

Василь Федорович покосував на старого Перинкина:

— Як я розумію — ви тепер офіційний представник цього… — він зам’явся, намагаючись знайти правильне слово, — суб’єкта переговорів.

— Так, — підтвердив старий. — Я допоможу Змієві адаптуватися у нашому житті.

Василь Федорович, новоспечений генеральний директор міжнародного пивоварного концерну «Оболонь», ішов величезним парком розваг «Змій Горинич Оболоньський», що вільно розкинувся на високому березі. Без сумніву, його проектувальникам не давали спокою лаври творців «Діснейленду» — кількість атракціонів вражала: «Українські гірки» і «Зміїні каруселі», «Драконові печери» і бої сучасних гладіаторів «Богатирські забави», «Круїз Пучай-рікою на човнах» та багато іншого. Але родзинкою був атракціон з живим Змієм.

Рівно опівдні ворота величезного кам’яного терема у центрі парку відчинялися, і шикарний триголовий Змій Горинич під ревіння захопленої юрби, важко ступаючи, виходив на бруковану площу. Спалахи фотоапаратів затьмарювали сонячне світло. Змій добродушно повертався з боку у бік — позував перед камерами, зблискуючи полірованою лускою, розправляв величезні крила, та, підстрибнувши кілька разів, злітав у повітря. Зробивши коло під скляним куполом циклопічних розмірів, він опускався на землю. Люди, затамувавши подих, чекали головного — богатирської битви з чудовиськом. Учасники чесно відпрацьовували номер — богатирі махали мечами, коні нестямно іржали і ставали дибки, Горинич вертів головами, акуратно махав хвостом і плювався вогнем. Стіна полум’я розбивалася об захисний екран, лоскотала нерви глядачам, але не зачіпала учасників «баталії». Визволивши з полону дівицю-красуню, богатирі їхали, а задоволені глядачі дивилися, як Змій у три ковтки осушує три діжки пива і закушуючи возом в’яленої риби.

Узагалі ж у кожної голови був свій улюблений сорт пива — у першої «Магнат», друга надавала перевагу «Портеру», а третя із задоволенням пила б безалкогольний напій «Живчик», проте мусила вдовольнитися пивом, сорти якого мінялися щодня. Нічого не вдієш — контракт.

Тільки ввечері Змій Горинич міг побути собою.

— Ну, як поживаєш, Гориничу? — поцікавився старий археолог.

— Живу, як бачиш, добре, — відповів Змій, наливаючи гостю великий кухоль. — Працюю. У вигляді триголового справно дихаю полум’ям. Людей лякаю.

Господар приймав гостя у світлиці за масивним столом. Меблі були дерев’яні, стилізовані під старовину, по стінах висіли пучки сушених трав. Полотняні фіранки, лляна скатертина, домоткані постілки, глиняний посуд. Повітря, насичене запахами м’яти, чебрецю і соснової смоли, додавало приміщенню особливої, затишної, невловимо-знайомої атмосфери. Наче ти був колись тут — народився, жив, помер, але тобі знову пощастило народитися і згадати про свій справжній дім.

— Пиво п’єш? — посміхнувся Олексій Гаврилович, спробувавши напій, яким пригощав його Горинич.

— Чого ж не пити? Подібне до браги медової, тільки дужче у голову вдаряє.

— Скажи мені, любий друже, — випивши пива, старий трішечки захмелів, його нездоланно потягло на щиру розмову. — Коли краще тобі жилося — у старовину чи зараз?

— Скажу тобі як другу своєму єдиному, — Горинич важко зітхнув. — Гірко мені. Самотньо. Змія ніхто не любить.

— Як це — не любить? — несказанно здивувався Перинкин. — Сотні людей щодня приходять на тебе дивитися! Фотографії, газети, журнали, фільми! Ти найпопулярніша особистість у світі!

— На Русі Горинича завжди знали, — відмахнувся Змій. — Знали і любили. А зараз знають — але не люблять, — гірко посміхнувся він своєму відображенню в дзеркалі.

— Любили? І хто ж? — вразився археолог. — Напевно я щось пропустив у билинах, — задумливо промурмотав він собі під ніс.

— Та дружина моя, ненаглядна. Вона так пристрасно мене кохала, що життя поклала за кохання своє… мабуть тепер так не кохають…

— Дружина? — Перинкин був вражений невідомими йому фактами з життя Горинича. — Як її звали?

— Забавушка, ладка моя… Ох, і гарна була! — несподіваною ніжністю заговорив Горинич. — Лебідонька… білолиця… очі чорні як ніч, коси до землі, уста солодші за малину. — сумно прошептав він. — Найкрасивіша у світі… кращої від неї нікого не було і немає…

Змій глибоко зітхнув, ковтнув з кухля, змахнув непрохану сльозу і занурився у спогади. Ласкава посмішка торкнула його губ.

— Ну, так, звичайно ж, — порушив тривалу паузу старий. — Забава Путятивна! Найкрасивіша дівчина стольного граду! Це ж через неї Добриня викликав тебе на битву? Ти покохав Забаву? Після того як украв? — цікавість Олексій Гавриловича була невичерпною.

— Та не крав я її! — голос Змія зміцнів. — Сама до мене прийшла. Добриня розсердився, що дівиця-красуня залишила його заради мене.

— Ніколи не знав про це! Ось що я кажу, — старий тремтячою рукою зняв окуляри, витер очі. — Ніхто у світі не знав про твоє кохання. У билинах про це нічого не говориться.

— Ну так… так… звісно. Читав на дозвіллі билини ці. В усіх книгах Зміїще поганий та кепський! Слова доброго ніхто не промовив! — Горинич зі стукотом поставив кухоль на стіл, не зважаючи на пляму, що розпливлася на білосніжній скатертині. — Злісні наклепи на рід Гориничів. Від заздрості все це!

— Так, друже мій, я тебе розумію, — важко зітхнув Олексій Гаврилович. — Заздрість, наклеп, кохання,