Читати книгу - "Пірат"

— Ібдах аль-аду! — гукнули вони у відповідь.

Командир узяла під козирок.

— Розійдись!

Шеренга розпалася, і вони пішли за сержантом назад у темряву ночі.

— Розійтись по казармах, дівчата,— сухо кинув сержант. — Завтра ваш день розпочинається о п'ятій ранку.

Вони рушили до свого бараку, а він повернувся і пішов до чоловічої частини табору. Лейла порівнялася з молодою жінкою, що займала сусіднє ліжко.

— А наша командир — просто диво, хіба ні? — спитала Лейла. — Вперше моє життя стало цілеспрямованим.

Жінка глянула на неї так, ніби та впала з іншої планети.

— Я рада, що ти так це все сприймаєш,— мовила вона прісним голосом. — Єдина причина мого приходу сюди — це бути поруч з моїм хлопцем. Та в мене ще не було можливості хоч якось зблизитися з ним і я сатанію до такої міри, що не здивуюся, якщо цієї ночі виявиться, що я втраплю до твого ліжка і буду смоктати твій стулень.

Бейдр спав на висоті тридцять п'ять тисяч футів над Атлантичним океаном під зоряним небом, а його літак долав час, прямуючи до Нью-Йорка. Раптово він прокинувся, сів у ліжку, його очі були мокрі від сліз.

Він змахнув їх і потягся за сигаретою. То, мабуть, від страшного сну. Та в серце заповзало передчуття якоїсь біди, дивне почуття, що тягарем лягало на душу.

Поруч з ним заворушилася дівчина.

— Q'est-ce que c'est, cheri?[22] — спитала вона сонним голосом.

— Bien,— відповів він. — Dors[23].

Вона лежала мовчки і через деякий час одноманітне гудіння двигунів заколисало його. Він загасив сигарету і поринув у сон.

Чорний «кадилак» з дипломатичними номерами підкотив до фасаду адміністративного будинку, з нього вийшли троє: два були в цивільному, а третій — у формі полковника американської армії. Вони стали підійматися сходами, що вели до дверей будинку. Два ізраїльські солдати, що стояли на варті біля входу, відсалютували зброєю. Полковник віддав честь, і всі троє зайшли до будинку.

Старший сержант, що сидів за столом приймальні, підвівся і віддав честь. Полковник теж узяв під козирок. Сержант усміхнувся.

— Ви знаєте, як пройти, полковнику? — то було більше ствердженням, ніж запитанням.

Полковник кивнув і посміхнувся у відповідь.

— Я вже тут був, сержанте,— він повернувся до двох інших чоловіків. — Гайда за мною...

Він провів їх по коридору до ліфта і натиснув кнопку виклику. Двері тихо розчинилися, і вони зайшли до кабіни. Він натиснув кнопку на панелі, і ліфт став опускатися. На шостому підземному поверсі кабіна зупинилася, і двері знову розчинилися. Полковник повів їх до іншої приймальні, де сидів ще один старший сержант. Цього разу сержант не підвівся. Він подивився на них, потім на перелік на столі.

— Прошу назватися, джентльмени.

— Альфред Р. Вейгрін, полковник, армія Сполучених Штатів,— назвався першим полковник.

— Роберт Л. Гарріс, Державний департамент Сполучених Штатів,— відрекомендувався цивільний в костюмі на три ґудзики.

— Сем Сміт, американська фірма по постачанню водогінно-каналізаційних матеріалів,— сказав чоловік у пожмаканій спортивній куртці.

Сержант стримав посмішку, викликану абсурдністю назви прикриття агента ЦРУ. Він поставив галочки в переліку і видав кожному з чоловіків по пластиковій жовтій картці, що підтверджувала особистість, які вони начепили на лацкани. Він натиснув на якусь із кнопок на столі, і з дверей, що по праву руку від нього, з'явився капрал.

— Проведи, будь ласка, цих джентльменів до конференційної зали «А».

Конференційна зала «А» була в кінці довгого вузького сірого коридору і охоронялася двома солдатами, а за столом сидів уже третій сержант. Перед столом капрал зупинився і зачекав, доки сержант звірить їхні пластикові посвідчення, а потім натиснув на кнопку, і двері з електронним керуванням автоматично відчинилися. Гості зайшли до кімнати, і двері автоматично зачинилися.

В кімнаті було чоловік дев'ять, тільки два з яких були в уніформі армії Ізраїлю: бригадний генерал та полковник. Бригадир виступив уперед і, всміхаючись, простягнув руку.

— Радий зустрітися з тобою знову, Альфреде.

— Радий бачити тебе, Леве,— усміхнувся в свою чергу американець і потиснув руку. — Рекомендую тобі Боба Гарріса із Держдепартаменту та Сема Сміта. Джентльмени,— генерал Ешнев.

Вони потисли один одному руки. Генерал відрекомендував їх присутнім у кабінеті, а потім жестом запросив усіх підійти до великого круглого столу в віддаленому кінці великої конференційної зали.

— Давайте займемо наші місця, джентльмени. — Їхні місця визначали плакетки з надрукованими прізвищами, і коли вони всі посідали, залишився незайнятим лише один стілець. Він стояв зліва від ізраїльського генерала, і позаяк його звання було найвищим серед присутніх, то це могло значити, що вільне місце призначалося його начальникові. Американці поглянули на плакетку з прізвищем з цікавістю, але без коментарів.

Генерал Ешнев перехопив погляд.

— Перепрошую за затримку, джентльмени, та як мене повідомили, генерал Бен Езра вже їде. Він застряв в одному із транспортних заторів, але буде тут з хвилини на хвилину.

— Бен Езра? — прошепотів Гарріс полковникові. — Я ніколи не чув про такого.

— Боюсь, що він був знаний ще до того, як ти народився, Бобе,— посміхнувся той. — Лев Пустелі — майже легендарна постать. Чесно, я думав, що