Читати книгу - "Річки Лондона"

Спальня дорослих була така сама: ліжко акуратно застелене, в повітрі сухий пил, але жодного павутиння в кутах стелі. Цифровий будильник біля ліжка не працював, хоча шнур був у штепселі. Коли я взяв той годинник у руки, зі шпарини в його нижній частині посипався білий пісок. Я обережно поставив його на місце й вирішив повернутися до нього пізніше.

Головною кімнатою задньої частини будинку була дитяча. Шпалери з казковими малюнками, колиска, манеж. Протяг з дверей колихнув гіпоалергенні дерев'яні іграшки, що висіли над колискою. Як і у випадку інших кімнат, не було жодної ознаки боротьби або навіть швидкого від'їзду; усе було акуратно прибране. Це неприродно, як для дитячої кімнати. Неприродною була й відсутність плісняви у ванній кімнаті та запаху води в резервуарі.

Остання кімната верхнього поверху була, як кажуть ріелтери, «напівспальнею», яка насправді годилася хіба що для маленьких дітей або для карликів. Вона була переобладнана на міні-кабінет, у якому були настільний комп'ютер дворічної давнини, шафа IKEA та настільна лампа. Доторкнувшись до комп'ютера, я отримав спалах пилу та озону — той самий vestigium, який я вже відчув у спальні батьків. Знявши з системного блоку бокову стінку, я побачив усередині такий самий білий пісок. Я потер його між пальцями. Він був дуже дрібний, як порох, але безумовно складався з гранул і мав золотаві блискітки. Коли я збирався вийняти материнську плату, у дверях з'явився Найтінґейл.

— Якого біса ти тут чекаєш? — прошипів він.

— Комп'ютер перевіряю, — сказав я.

Вагаючись, він змахнув з лоба волосся.

— Облиш його, — сказав він. — Залишилося лише одне місце перевірити.

Треба не забути повернутися з пакетами для доказів і забрати весь комп'ютер.

У передпокої були двері, за якими вузькі сходи вели вниз. Сходинки були з потертих товстих дощок — напевно, їх тут було встановлено ще тоді, коли було збудовано цей будинок. За дверима висіла лампочка без абажура; вона мене засліпила й темрява внизу стала більш непроникною.

Підвал — чому мене це не дивує?

— Що ж, — сказав Найтінґейл, — старість — не радість.

Я із задоволенням пропустив його вперед.

Спускаючись вузькими сходами, я здригнувся. Було холодно, неначе ми спускалися до морозильника, але моє дихання не перетворювалося на пару. Я сунув долоню під пахву, але різниці в температурі не відчув. Це був не фізичний холод, це був якийсь різновид vestigium. Найтінґейл зупинився, потоптався на місці та розім'яв плечі, наче боксер перед боєм.

— Ти відчуваєш? — спитав він.

— Так, — прошепотів я. — Що це?

— Tactus disvitae, — сказав він. — Запах антижиття — вони мають бути тут, унизу.

Він не сказав, хто «вони», а я не спитав. Ми пішли далі вниз.

Підвал був вузький і напрочуд добре освітлений однією флуоресцентною трубкою, що тягнулася на половину його довжини. Хтось повісив на одній зі стін полиці, а під ними поставив робочий стіл. Відносно недавно на бетонну підлогу кинули старий матрац, а на ньому лежали двоє вампірів. Вони були схожі на безхатьків, на тих стародавніх волоцюг, що колись вдягалися в лахміття й гарчали на людей з тіні. Коли ми з Найтінґейлом наблизилися до них, відчуття холоду посилилося. На вигляд здавалося, що вони сплять, але не було ні звуків дихання, ні тієї духоти, що мала бути в обмеженому просторі, де сплять люди.

Найтінґейл дав мені сімейну фотокартку в рамці, напевно, поцуплену з полиці над каміном у вітальні, а потім взяв свою тростину у праву руку.

— Я хочу, щоб ти зробив дві речі, — сказав він. — Перевірив їхні особистості та перевірив, чи є в них пульс. Зможеш?

— А ви що робитимете?

— Прикриватиму тебе, — відповів він. — На випадок, якщо вони прокинуться.

Я на мить замислився.

— А вони можуть прокинутись?

— Раніше таке траплялося, — сказав Найтінґейл.

— Наскільки часто? — спитав я.

— Чим довше ми тут стоїмо, тим більша ймовірність, — сказав Найтінґейл.

Я присів і обережно простягнув руку, щоб відгорнути комір пальта найближчого. Я рухався обережно, щоб не торкнутися шкіри. Це було обличчя чоловіка середнього віку, білого, з неприродно гладенькими щоками й мертвотно-блідими губами. Я порівняв його з фотокарткою, і хоча риси обличчя були ті самі, справжньої схожості з усміхненим батьком на світлині не було. Я розвернувся, щоб оглянути друге тіло. Це була жінка, риси її обличчя збігалися з рисами матері на фото. Добре, що Найтінґейл обрав фотокартку, на якій не було дітей. Я простягнув руку, щоб перевірити пульс, але завагався.

— На цих тілах ніщо не живе, — сказав Найтінґейл. — Навіть бактерії.

Я притиснув пальці до шиї чоловіка. Шкіра холодна, пульсу немає. Так само й з жінкою. Я підвівся й позадкував звідти.

— Нічого, — сказав я.

— Повертайся нагору, — сказав Найтінґейл. — Хутко.

Я не побіг, але назвати мою ходу розслабленою теж не можу. Найтінґейл піднявся відразу за мною, тримаючи напоготові свою тростину.

— Давай гранати, — сказав він.

Я взяв із торби гранати,