Читати книгу - "Крута компанія"

Одного дня, наприкінці зміни, Дімка сидить у внутрішньому дворі, за ґратами залізних сходів. Слухає музику. Йому досі потрібно на щось відволікатися: говорити, дивитися або слухати. Він відчуває вібрацію важкої пружини на дверях. Не обертається — давно перестав цікавитися тим, що відбувається навколо. Він впізнає її гомілки. На лівій — темний шрам, ще з дитинства. Його видно крізь колготки.

— Дімочко, — Світланка сідає поряд з ним на сходинку. — Поговори зі мною, будь ласка.

Він висмикує навушники. Білі горошинки падають йому на коліна.

— Усе добре.

У неї стривожене лице, материнське:

— Ти так схуд. У тебе зі здоров’ям усе гаразд?

— Так, дякую, я не помираю, — посміхається Дімка, хоча на обличчі в нього написано, що він подихає вже другий місяць підряд.

— Як тато?

— Живий, блін, і здоровий.

— А мама?

— Сонечко, дякую. У мене все в нормі, правда. Приємно, що ти турбуєшся. Але я, напевно, не заслуговую на твою турботу.

Дімка поривається встати, але Світланка кладе йому на коліно свою вузьку долоньку з довгими нігтями. Кожен нафарбований небесно-блакитним біля основи і синім на кінчику.

— Що там твоя малолітка?

— Сонце…

— Так я і думала! — гмикає вона, а долонькою водить по його коліну. — Слухай, заходь після роботи, чаю поп’ємо, побалакаємо, нагодую тебе чимось смачненьким. Мама приїжджала минулого тижня. Свіжини привезла.

— Сонце…

Але Світланка не дає йому говорити:

— Подумай. Я не примушую й чекати не буду. Чесно! Захочеш — прийдеш. Не захочеш — я не засмучуся.

Він киває й повертає горошини до вух. А ввечері ноги самі несуть його на вулицю Південну, у дев’ятиповерхівку з обмазаним ремонтною смолою боком. Біля будинку завжди смердить паленою гумою.

Малий вибігає на дзвінок. У нього на носі смішні дитячі окуляри в червоній оправі і зачіска зовсім інша — чубчик набік:

— Привіт, Дімон, — каже малий.

— Привіт, Тадаши, — каже Дімка.

Малий так виріс. Дімка за ним скучив.

— Мене звати Хіро, — виправляє його малий.

— Привіт, Хіро, — покірно повторює Дімка.

— Ти в нас ночуватимеш?

Діма дивиться на Світланку. Вона розпустила волосся і надягла літню сукню з вирізом, без рукавів.

— Якщо засне з тобою під «Місто героїв», то нехай ночує, — каже вона.

На кухні шкварчить сковорода. Квартирою повзе запах смаженого м’яса. Звучить «Бумбокс», їхні «Квіти у волоссі». «Бумбокс» Дімка поважає.

— Тоді ходімо дивитися, — малий повертається, очікуючи, що Дімка піде за ним.

— Давай ми його спочатку нагодуємо, — примирливо каже Світланка. — А потім я відправлю його на твій диван.

Малий зітхає, йде до кімнати. Знову його розвели. Дімка всміхається. Йому здається, що він прийшов додому. Світлана бере його за руку й веде на кухню, але біля ванної зупиняється.

— Я тобі ванну набрала, — на Дімку віє теплою ароматною парою.

— Ти шо! — нітиться він.

— Та ну тебе! — вона штовхає його всередину й підспівує:

Дімка закочує очі, сміється.

— Давай, а ми поки телик подивимося, — вона виходить.

Дімка кілька секунд розглядає пляшечки, чорний фен на гачку, дитячу зубну щітку з ручкою-драконом, рушники, один — синій, видно, що новий, а другий — Світланчин улюблений, картатий жовто-червоний.

Він прибирає пачку прокладок із пралки на полицю, складає свої речі, лягає в білу піну. Вода спочатку обпалює йому п’ятки, а потім обволікає його тіло, заповнює всі пори на шкірі. Дімка опускає голову під воду… І розслабляється.

Світланка прослизає до ванної. Дімка пам’ятає цю сукню в дрібну квіточку: мереживна тасьма під грудьми, сині квіти, мереживо на спідниці.

— Тобі не холодно? — усміхається він.

Вона не відповідає, опускається колінами на килимок і кладе йому руку на голову. Дімка напружується, сіпається.

— Сонечко…

— Ой, Дімочко, помовч, — тихо говорить вона, — закрий очі й нічого не говори.

Її пальчики погладжують його волосся. Так приємно. До нього давно ніхто не торкався. Він міцніше прикриває повіки, не хочеться думати про «давно». Світланчині руки гладять його плечі й груди: він відчуває подушечки її пальців, нігті, долоні. Вони ковзають по животу, від колін по внутрішньому боці стегон угору. Він зітхає, завмирає й потім потроху видихає, ніби не дозволяє легеням стискатися. Господи, йому так зараз добре, так добре! Він відкриває очі й рот, заковтує повітря — усе занадто швидко закінчилося, це лише кілька хвилин солодкого забуття. Він про все згадує. Він нічого не встиг забути.