Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

виводив кобзар мажорно і піднесено кінцівку, мріючи про вольність...

Зіткнення й бої в наступальній путі потуг Хмельницького із польськими передовими загонами і арміями, що об'явилися перед ними одразу по Вінниці, Брацлаві, Пилявцях, були незначними. Козацькі полки зминали ворога, майже не затримуючись у русі. Поважний супротив потугам Хмельницького вчинила лише добре озброєна армія Яреми Вишневецького аж біля Іпуті й Случі, під Старокостянтиновим. Але і тут полки Данила Нечая, Івана Богуна, Богдана Товпиги і Філона Джалалія під проводом висланого Хмельницьким наказного гетьмана Івана Чорноти зім'яли її врешті і фактично знищили, не захопивши, правда, найбільш вправного воєводи — князя Яреми Вишневецького і тих, що вихопилися з ним.

Десь по десяти днях побоїщ, коли Сірків полк якраз спочивав, а гетьман з частиною старшин виїхав навздогін висланим під Зборів потугам, Гнат Турлюн приніс Сіркові розвідини, що король оточений під Стрипою. Нечай, Богун, Глух, Томиленко, Саватович та інші спішно підійшли туди і перебралися разом із татарами на тогобіч, королеві в тім'я. Новина ота була звичайною, але чомусь запам'яталася, бо й там, на Стрипі, помогла козацьким потугам фортуна: не помітили ляхи ні їх, ні ординців у тумані, коли стискалося кільце обложенців. Завважили десь пізніше, і оточена шляхта в паніці почала стрімголов перевдягатися й тікати, лишаючи короля й Оссолінського зі свитою напризволяще. Пробував, зорієнтувавшись, втекти і король, та спинили його ніч і Оссолінський, змусивши до потрактовки з татарами і їх підкупу...

В другодень, по досвітку, оточене польське військо було на межі повного знищення не лише в фортеці, а й коло Стрипи, бо надій на розрив кілець за ніч не стало геть. Та не так склалося, як гадалося. Спершу Сірка здивувало, що гетьман десь подівся, не розпорядившись старшинам про поточні їх дії. Потім він дізнався від бунчужного Турлюна, не ймучи тому віри, що ляхи прорвали кільце, відігнавши з боєм татар. Турлюн же виказав підозру, що ординці щось замислили, бо основними силами стоять віддалік коло Стрипи, ніби й не збираючись переправлятися. Натякнув він заклопотаному Сіркові і про те, що Данько Гунда занадився до орди, пиячить, де лиш знайде нагоду, чваниться родинністю і шуряцтвом із Сірком повсюдно, гвалтує дівчат і жінок у навкільних осідках.

— А ляхи тепер зовсім не стріляють в орду, бо та потрактовку має із самим Оссолінським і королем,— закінчив, зітхнувши, Гнат.— Чи ж те можливе, пане полковнику, коли ляхи, вважайте, погромлені?!

Новини бунчужного додавали Сіркові певності, що у ляхів із татарами щось дійсно потрактувалося.

— Вигадав чи почув певне? — процідив він, кинувши грізним, смертельним поглядом на свого сотника-бунчужного.— Знаєш мене,— сказав стишено,— задушу або знесу голову, не давши і перехреститися! — видихнув.

— Чому маю вигадувати?! І ляшка мені одна говорила, і п'яний жовнір, якого мусили прикінчити. Потвердив те і татарин один п'яному Данькові Гунді дискретно і...

— Клич спішно до мене Данька! — наказав, не дослухавши.

— А як не схоче? — затнувся бунчужний.

— Притягни, приволочи, принеси негайно, але живого! — люто промовив полковник.— Негайно, чуєш, остолопе!..

— ...Хотів бачити мене, Іване? — затоптався розгублено, як на шпарких вуглинах, в проході намету викликаний.

— Не Іване, паскуднику, а пане полковнику! — звівся із лавки погрозливо Сірко, пронизуючи шуряка колючим поглядом.— Пиячиш, жінок і дівчат гвалтуєш, з татарами якшаєшся! — насуплював він брови.— Що там плів тобі, п'яному, голомозий?!

— П'яний не був, лише вдавав... Хан ніби поклав замирення з ляхами, а за те ляхи йому заплатять всі борги за двоє літ, як замирить і гетьмана...

— Ніби чи таки поклав? — перейшов на шепіт, важко дихаючи і збілівши, Сірко.

— Та хто ж те відає?.. Мабуть, не ніби, коли орда додому готується,— теж пошептом відповів Гунда.

— Іди геть і ні пари з уст, бо голову знесу! Та шуряцтвом більше не чванься мені, коли хочеш бути живим! — заходив Сірко по намету, думаючи, до чого йому спершу взятися.

«Обезкровлюють, обезголовлюють, і хто ж?! Людолови, з якими гетьман пішов у спілку і спайку! Жах один!.. Кара Божа!..» — ледь стримував себе Сірко, щоб не податися із шаблею на гетьмана.— «Ми програли битву, а не війну»,— згадував він розмову в Чигирині. І до нього приходило переконання, що бусурманів, як і Худолій каже, у всіх зіткненнях слід бити і бити нещадно! Бити мурз, пашів, темників, усе Ханство з тельбухами! Росла в ньому ненависть до хана і людоловів, кипіла, клекотала і виплюскувалася.

«Не битву, а війну програєм, гетьмане!..— грозився, стискаючи п'ястук і бігаючи із кутка в куток, Сірко.— А таки війну, коли Данько правду каже, і то — вдруге!.. Паршиве плем'я керує долею двох чисельних поспольств, і все з-за тебе, Богдане. Чи ж видано десь таке?!.— викидав він із себе обур незгоди і задихався.— Це тобі, вельмишановний веймуле, не удар у спину, а дуля межи очі!..» А все ж ще десь у закутках душі Сірко надіявся, що Данько приніс плітку. Та даремно. Про таємні потрактовки татар із ляхами Турлюн довідався того ж дня. Перевдягнений у людолова, він пробрався під ліс, у лаву охорони потрактовників і на власні очі бачив зустріч ханського темника і королівського значкового-хорунжого.

— Мурза вимагав, а значковий опирався, але врешті досягли згоди і розійшлися на два боки,— доповідав сотник Сіркові.— Ляхи згодилися оплатити борги за два роки по підписанні миру з Хмелем.

Посланий спішно із отими відомостями до гетьмана і його обозного Івана Чорноти, Турлюн уночі вернувся, бо Хмельницький, лишивши за Стрипою козацькі лави, понісся, знаючи про переговори,