Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Оточені у Збаражі ляхи і німецькі найманці-рейтари вже доїдали коней і собак, король із посполитим рушенням був розгромлений і залишений магнатами, розбитий ще під Старокостянтиновим Вишневецький, і лише Оссолінський діяв, ідучи не на життя, а на смерть, щоб тільки порятувати короля і королівство від повної поразки...

«Досить одного загального нашого наступу — і кінець польським армадам, гетьмане!» — говорив Сірко Хмелеві. «Досить єдиного удару, хай і жертовного — і кінець війні, пане Богдане!» — запевняв Хмельницького, просячи в нього загального наказу про наступ, Іван Богун. «А так, мій пане, і тільки так,— наказуй! — домагався, підтримуючи і цих, і решту, обозний Іван Чорнота перед гетьманом.— Від обіду до вечора їх уже не буде! Адже сам Бог нам допомагає тепер!» — запевняв він.

Визвольцям на чолі із Хмельницьким треба було небагато: тільки послухати старшин і кувати залізо, поки гаряче, не слухати а чи й не мати біля себе ординців... Та обернулося інакше. Відібрала доля в козаків вікожданну вікторію, бо виступити в тій ситуації одразу проти двох ворогів вони не могли ніяк.

Даремно, дізнавшись про все і потрактовуючись із ханом, Хмельницький нагадував останньому про домову з Портою, мирно благав ясноликого, нагадуючи йому про колишню поміч Січі і українського поспольства у спасінні й переховуванні його, тоді ще ханчука, від загибелі. Той мав на умі тепер тільки одну заповітну мету: ослаблення разом з ляхами України і наступне приєднання її до Ханства, що стане від того сильним і великим. Ханства, що в майбутній спілці під його рукою визволиться і від Порти та її хондкара.

— Хто ти є, гетьмане? — відмагався і озлоблювався він.— Забуваєш, що не порфірородний є! Хоч і лицар, але — не порфірородний! Переможеш короля-монарха і підеш у підданство захланця і мордирця царя московського. Підеш, бо на панування над народом і краєм не родився, бо не знаєш московитів так, як знає їх татарська людність і я, бо не вартий ти стояти над народом, хоч би й тому вже, що керує тобою, хай і оддалік, жона, ота чужинка-ляшка,— добивав хан найболючішим карбачем-канчуком гетьмана у своїм багатім наметі.

І у Хмельницького був тепер не убогіший намет, та виглядало все так, ніби ханський, придбаний не чесною вікторією, як гетьманів, а грабунком і людоловством, був обрамленням шани і честі володаря. Хмельницький корчився від безсилля і образи, як загнаний звір, серце від люті і шаленства мліло і зупинялося. Він стискав до болю рукоять шаблі, але не вихопив її із піхов, бо прикладом йому були Уот Тайлер, підступно вбитий феодалами, і теперішній, десь там у туманах далечі, індепендент Олівер Кромвель, який звеличував його, Хмеля, «імператором козаків, грозою над панами Польщі, осадником і завойовником не лише волі, а й фортець»!.. Бо сиділи у його шарпаниною зболілих грудях Муха-Беруля, Іван Підкова, Кшиштоф Косинський та інші, як і Томмазо Кампанелла, що не відмовився і по двадцяти семи роках ув'язнення іти до світлого і вселюдського Міста Сонця!.. Бо співав у ньому невиглушено великий гуманіст світу Франческо Петрарка своєю «Книгою пісень» про зразкове, неперевершене кохання до Лаури!..

Не вихопив шаблі із піхов, бо чекала його, як думав і вірив, десь вдома зневажена всіма Гелена, за яку він досі ніс отаку тяжку кару від рідного війська, поспольства та церкви, від старшин та сина і від оцього запухлого зрадника-хана. Ніс, мов хреста на Голгофу! Пхав, мов Сізіф, каменюку на гору, в душі ридаючи і четвертуючись! Отож ходив і думав, гамуючи себе, зважував, поки таки, припертий обставинами, згодився на ханський мир із ляхами. У тому мирі гнотиком чаділа надія, що він «програв бій, а не війну»!..

...Те, що почалося з цієї угоди, для козаків і поспольства було не легшим за гетьманського хреста і каменюки, бо було схоже на стихійне лихо, на небесну кару, стало вершиною насильства і здирства. Верталися пихаті й пикаті магнати та чванькуваті пани і підпанки у свої маєтки та фільварки, сунули у волості кварцяні війська, щоб обрізати носи та вуха, вішати і саджати на палі вчорашніх Хмелевих сподвижників. Жінок і дівчат, дітей і чоловіків, що були в Збаражі із обложенцями, за тією ж угодою ляхи віддали орді!

Небо кололося від людського зойку та плачу...

Фірлей, удостоївшись щедрот короля, став сандомирським воєводою, Вишневецький одержав староство перемишлянське, Ланцкоронський — стеблицьке і брацлавське, Адам Кисіль отримав з тих же рук Київське воєводство, а на Литві, як тоді величали Білорусію, Матвій Гладкий біля Вісниці, Бреста і Кобрина, нічого не відаючи про те, чи й не бажаючи відати, бився ще на смерть із Пацем, Воловичем та гетьманом і князем Радзивіллом.

Коронний гетьман за те лиш, що був свого часу відігнаний від Слуцька козаками, скарав на смерть Махненка, мордував населення міста, і воно, щоб не датися в полон, замкнулося в фортечній вежі і підпалило себе. Обставлялися здвобіч шляхи мучениками, посадженими на палі, повішеними на шибеницях і деревах. Міста і селища України стали Содомом і Гоморрою...

Порадившись із Нечаєм, Богуном, Джалалієм, Томиленком та іншими, Сірко гукнув одного дня до козацтва: «Хто зі мною, побратими, на Січ, у Великий Луг?» — і, не попрощавшись із гетьманом та його «знатними», перевантажений трофеями, а найпаче зброєю, обозами із шаттям та кіньми, вирушив серед ночі у путь на Січ. Волелюбних, безвихідно-нужденних, гордих, незв'язаних родинами виявилося стільки, що їх і в п'ять полків не зумів би вкласти.

Сіркова ненависть до татарви і ляхів, до своїх же перекинчиків і навіть до гетьмана дійшла до приступу шаленства. Він уже бачив себе у підпаленому запорожцями Бахчисараї... Він не мав сил мовчати й бездіяти, коли татари-людолови гнали ясири в Ханство, а ляхи вішали, розпинали і колесували, не дивлячись на домовний кордон! Він не міг виступити нещасним у поміч, бо те неодмінно привело б до братовбивчої війни із прибічниками гетьмана. Отож єдиним шляхом для нього