Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

А з уст кобзарів болісним зойком злетіла й пішла гуляти між людом пісня-прокляття: «Бодай тебе, Хмельницький, та перша куля не минула».

Котилися клуби куряви, піднятої Сірковою різношерсною кавалькадою, як ті хмарища перед буремною грозою, а йому здавалося, що за ними несуться гнані вітром велетенські гори перекотиполя і ось-ось доженуть, завалять усіх доброхітців і його самого. Був як натягнута струна — насторожений, зосереджений і ошелешений тим, що сталося, як і своїм вчинком, та до кінця не певний у всьому, окрім того, що і зброю, і коні,— а їх і по п'ятеро велося на обротях у вершників,— і воли та корови, і зброю та збрую необхідно конче зберегти і доправити. Адже чимало трофейного і взятого у фільварках панствових Сіркові для доправки передали, мабуть, з відома самого гетьмана.

Ті, що йшли із Сірком, за шаття вимінювали в селах хліб і молоко чи й просто дарували щось убогим — з татарського, польського, козацького вбрання, слухаючи всюди, як люд нарікає, грозиться чи й проклинає гетьмана або відпускає з похідцями синів і чоловіків, ждучи ще більшого лиха, неволі і смерті...

А на спішно скликаному сеймі, по молебні за спасіння королівства й корони, було стверджено не мир із гетьманом і козацькою державою, а тільки перемир'я і смертельно ображено митрополита Сильвестра Косова та направлено в Москву Альберта Пражмовського з доносом, що «баніт-гетьман Хмель та Іслам-Гірей ціляться йти на Москву», і водночас послано київського воєводу Адама Кисіля до Хмельницького для складання сорокатисячного козацького реєстру і виграшу часу. Дав і Хмельницький, врешті прийшовши до тями, вказівку своїм полковникам посадити в селища, міста і містечка шістнадцять полків України із отими домовленими сорока тисячами, але з необмеженим числом джур, наймитів, підпомічників та окремців у кожного реєстровця.

Виконувалося все те спішно, швидко, надійно, бо іншої ради не було, бо то була тепер рятівна необхідність...

Приїхала до пригніченого (дехто вважав, що й розчавленого) гетьмана і царська депутація із жалуваною мошною та князем Прозоровським — для підкупу, нагляду та вивідин. І тішилися, і кепкували тихцем старші та знатніші з того жалуваного привозу: «Все-таки поміч, генеральному скарбу,— казали гетьманові і скарбничому.— Велику суму привіз князь генеральній скарбниці, не знати й за що! Було б ліпше, якби цар поставив бодай помежні полки свої проти Смоленських, що змусило б Радзивілла на невихід проти козаків...»

Сіркова валка-батова з кіннотою попереду і позаду ще попутно доладновувалася, зупиняючись, як її в путі догнав молодий гетьманчук, отой неслухняний і перерікливий Тиміш Хмель, із сотнею свого війська. В дискретній розмові він признався Сіркові, що його чигиринську красуню Василину таки звела в домовину Гелена, що батько, мабуть, таки несповна розуму стали, слухаючи отця Федора, потураючи забаганкам тієї зміюки з Чигирина...

— Мов жива, лежала вона в труні, бідна горличка моя,— по довгій мовчанці сказав він скрушно.— Не обійшлося, кажу, без Гелени та скарбника, а може, навіть і...— затнувся на мить,— тата! Я не обмовився, пане Іване, бо із її батьками вони здавна ворогували,— знову поринув Тиміш у мовчанку.

Сірко, слухаючи гетьманича, не знав, що й думати про причину його появи, але й це вияснилось по якімсь часі.

— Їздив я зі своїм товариством по татовій намові до тестя... так-так, до господаря Молдови Базиля Лупу, сватати його Розанду,— ділився Тиміш.— Гарна і вродлива вона, але ж — дитя дитям і лялька! Тесть і теща приймали і вітали мене як гетьманича, дозволяли нам всілякі прогулянки: і на човні, і на конях — верхи та в берлинах, забавляли музиками і танками, аж поки не взнали про зраду татарви під Збаражем на Стрипі... Я зразу помітив якусь переміну і попросив згоди на шлюб. Тяжко повірити, як можуть мінятися люди! «Розанда, бачиш, вже заручена!.. Розанда вже була б жоною, та ще й ранговою, коли б не така молода!.. Ні й ні, та й квит!..» Плакала бідна дівчина, як те почула, та і я був смертельно ображений, ніби обікрадений і висміяний, як малюк,— зітхнув він глибоко і знову примовк.— Просила, пташкою квилячи, молила домагатися її, хоч би що, хоч би й збройно, грозилася втопитися, як не порятую її... Отаке в мене щастя,— затих уже вкотре Тиміш, мало не плачучи.

— Як же ви розумілися з нею? — спитав згодом Сірко.

— Говорять вони і по-нашому: і вона, і паніматка Кукона Тудоска, і тесть Базиль та його сини Йона та Степаниця. Вони якісь родичі-кревняки славного Петра Могили та Яреминої матері Раїни Вишневецької. Паніматка Кукона-Катерина Тудоска рідна мати гетьманші Радзивіллихи, чи що... Розанда і гречанські книжки читає, бо пан Базиль є греком...

«Нужда закони справляє»,— подумав про себе Сірко, а вголос спитав:

— Ти попутно нас догнав чи навмисне до мене?

— Навмисне, пане Іване. За порадою Нечая і Богуна... Вернувся до тата оце за поміччю збройною, а вони поглузували, а потім порадили самому над тим промишляти, явно втішившись, що ліве крило колись буде в надійній обороні! Грошей, правда, дали досить, не поскупилися. Отоді і зважився я, на раду пана Данила та Богуна, звернутися до тебе, пане Іване. По путі догнав калмиків і донців, то тайші Аюкай-мурза і Мазар-батир, як і Корній Ходня та Яків Пій, відмовилися, а дядько Семен Шумейко та їхній Андрій із донськими січовиками згодні піти зі мною, якщо згодишся ти. Всі кажуть, що для такого походу мусить бути не менше двадцяти тисяч шабель, а з тобою ж тут коло шести, та у Шумейків більше трьох. Ще наказний Давид Носач обіцяв піти з тисячею, мабуть по намові тата, гадаю піде і дядько Пушкар з двома, Дорошенко за дозволом тата поведе свої дві тисячі — то небагато, як бачиш, і не вистачить. Може, ще додасться і пан Богун, та щось і я зберу...