Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— То тато і на мені настоювали, чи як?..

— На тобі і на Богунові, як я зрозумів,— в першу чергу. А на решті — не дуже. Веліли мені тримати усе це в таємниці і ще просили через мене у тебе вибачення... Уклінно,— згадав Тиміш.— Чуєш? Уклінно! Нужда в них з'їла гонор, видно.

— А вибачення за що ж?

— А хто зна. Вони тепер у всіх вибачення просять. Більше, думаю, за спілку з ханом. А Виговського і Зорку-Трача шпетять на чому світ стоїть.

«Нічого сказати, мудрий чоловік гетьман! Доброзичливо, обдумано хоче вплутати нас із тезком Іваном у сватання, щоб колись його ліве крило було в захисті. А може, не хоче, щоб я опинився на Січі з оцією обуреною масою, а Богун межував із ляхами?» — вистрелила здогадка.

— Дуже тато не хочуть, щоб ти, пане Іване, пішов у Великий Луг, як зауважив я, бо там знову Макар Худолій грозиться гетьманом стати і осудити їх на смерть,— підтвердив Тиміш здогад Сірка.

— Знову гетьманом?! Худолій?! Чи ж правда те?!

— Чесне лицарське, чув! Сам пан Капуста дискретно запевняли мене...

— А в тестя ж війська скільки тепер? — поміняв Сірко розмову.

— Досконало не знаю! Думаю, з дві тисячі без рушення буде. Та що те військо? Воно, як і челядь та охорона, більше з русинів та козаків.

«І не куди-небудь, а в самі гетьмани пруться,— думав своє Сірко.— Не бачать хіба чорної біди?.. Як же гетьман вийде тепер із цієї халепи при отакій оказії в усьому краї? Таки, може, мені необхідніше кріпити оте „ліве крило“, аніж проливати людську кривавицю у чварах і усобиці...»

— Замахуєшся, Тимоше, на золотий, а вполюємо, може, на гріш всього,— сказав згодом гетьманчукові.— Ляхи, як дізнаються, показяться, та й султан не мовчатиме.

— Султан тепер у забарному поході з військом, татари, певне, мовчатимуть, а домови з ляхами ми тим походом не порушимо ж,— Тиміш був утішений півзгодою Сірка і готовий заздалегідь до всього.— Армія хоч і буде ніби моєю, до тата неналежною в розголосі, як вони того хочуть, але я тебе, пане Іване, і пана Богуна слухатиму безсуперечно,— пробував він вияснити наперед стосунки.— Ваші поради і накази будуть для мене обов'язковими... Тато велять мені пускати чутки, що ми проти його волі під султана підемо, рокош чинячи!..

«Он воно що!.. Молоде, зелене, а вже має в собі щось велике і лицарське, хоч і заплутане в батьківські хитринки,— подумав Сірко.— То йти мені з доброхітцями на це сватання чи не йти?.. Таки, мабуть, іти! Авжеж, іти!..»

Козаки підвели до усамітнених розмовників кобзаря, спитали Сірка, чи можна посадити його поряд. Одержавши дозвіл, той сів невдалік на колоді, поправив різноколірну тасьму під брилем на чолі, помацав обік себе прискуленого з торбинкою через плече міхоношу в дорогій, завеликій для хлопчака кирейці, мабуть, подарованій козаками, і мовчки втупився баньками в небо.

Задзвонила потиху під сухими пальцями сліпця кобза, і озвалася дзвоном струмка спершу тихо, а потім гучніше друга струна, третя, десята. Зірваний, але ще дужий голос уплівся в мелодію струн мажоро-мінором:

Козацьке коло вкруг колоди поволі росло і ширилося, а голос співця-кобзаря могутнішав, заливаючи спраглі душі і горем, і надією на вихід з нього.

Отой спів не лише забавляв, розважав чи й розраював козацтво в біді, він наснажував його і думами про Шаулу та Наливайка, Кішку та Підкову, і жартівливими переспівками, що паплюжили козаків-недбайлів та нетяг-пропияк, баглаїв-гуляк і уже геть бабкуватих бабіїв-бабодурів, що лізли до молодих і плели облудними язиками, що в голову влізе:..

Нарешті стемніло, вкрилося сутінками і запоночіло. Сліпець, пробринькавши, змовк, ніби на спочинок. Козацьке коло поволі стало рідшати, люди йшли на спочинок.

— Що ж нам тепер робити і куди йти, діду? — звернувся до співця Тиміш після чималої незручної мовчанки.

— Чи ж мені, сину, сліпому, краще видно, як вам, видющим? — по роздумі відповів кобзар, зітхнувши.

— Я до того, що ви між людьми ходите і ні від кого не залежите,— ніби виправдовувався гетьманчук.

— Ідіть туди, думаю, де можна і треба визволити рідний люд від кормиги та жінкам і дітям волю принести, бо не приймає народ гетьманового миру із ляхами!..

— Так і зробимо, старче! Спасибі вам і за пісні, і за пораду,— сказав і Сірко, даючи зрозуміти, що учта скінчилася.— Ви, може, підвечеряєте? — спитав, як старий зібрався відходити.

— Дякую, лицарю, і повечеряли добре, і маємо навіть запас завдяки твоїм козакам. Хвалять вони тебе, то шануйся! — тяжко зітхнув кобзар.— Це щастя не часте у вас, знатніших...

В недовгій мовчанці, що настала по відході кобзаря, Сірко і Тиміш почули недалеку мову сіром на колоді:

«...Ваші ненажерні цар і бояри не кращі наших круля і магнатів»,— дорікав