Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

«Вони, приятелю, такі ж наші, як і король та магнати ваші,— зітхнув московит.— Ні Бога в них, ні людини!.. На землі більше нема держави, де б поспольство аж так ненавиділо своїх людиноненависників-зверхників, як це є у нашій Московщині»,— продовжив він згодом скрушно.

«Які вони не є людиноненависні, а, бач, панують і тримають ваш люд у покорі і спокої...»

«Тільки примусом та насилом досягається той спокій. Рабський він, про інший у нас і мови не буває!..»

Як не був утомлений і ухорканий в боях і постійних дорогах Сірко, та коли Тиміш уже спав, він думав про завтрашнє «За наказного до обозу-батови призначу Івана Стягайла... Худобу звелю передати великолузьким селищанам з умовою, щоб за корову віддали колись бичка-бузівка, за кобилу — лошака-неука, коні і воли, як зістаряться, мусять бути віддані Січі, як її резервова власність!..»

Росами і випарами пахло довкола... Батогами-пугами кидали в сонну ніч і котили лунами вдалину дзвінкі свої виляски-голоси зачаровані літеплом перепели, свистали байбаки...

«... Хай святиться ім'я твоє, хай буде царство твоє... Дай нам хліб наш насущний... Вирятуй нас від лукавого... Пошли нам єдність і державу свою нині і навіки!..» — сумбурно повторював свій «отченаш» Сірко, уже відходячи до сну.

А другодні, після калибалику та веремії, Сірко свій переобтяжений обоз-валку з хворими, немічними і охотцями до Великого Лугу на чолі із молодим ще наказним отаманом і обозним Іваном Стягайлом, його підпомічниками-отамасями Савою Брекалом, Трохимком Троцьком, Петром Гучею та Левком Коржем, переділивши і зробивши отой шарварок суто батовою, бо майже все козацтво і покозаченці, що вчора ще журно і нехотя правилися у безвиході на Січ, сьогодні доброхітно згодилися іти із Сірком у Тимошевій потузі в Молдову «свататися і кріпити ліве крило» гетьманові.

Як лише батовний обоз віддалився, сюди, на Сірків бивак, галасливо підійшли калмики й донці, а їм услід і донські січовики на чолі із обома Шумейками та Яковом Пієм. По короткій раді чимало козаків Пія і обох Шумейків дали згоду на похід, ділячись зразу і формуючи у сотні тих, що ідуть на Дон, і тих, що супроводжуватимуть гетьманича у Молдову.

Довгенько прощався Сірко із Яковом Пієм, обговорюючи і становище, що склалося на Україні та на Дону, і можливе майбутнє обох січей, що стояли стінами на татарській сакмі в походах за ясиром. Проте найтеплішою була мова і прощання з Разями: і Степаном, що вертав тепер сотником-отаманом на Дон, і Фролом — значковим у головного отамана Ходні.

Поки Сірко через синів передавав старому Тимошеві дорогу люльку-бирку в оздобі з дашком-лядкою, Ганці і Ділярі — шмат фаландишу і вибійки та по гребеникові до кіс, а старій Тимошисі — сувійок перкалю, заздалегідь знаючи, що вона обов'язково віддасть його дочкам на прошви, святкові кофти, підтички і сорочки, минуло чимало часу...

— Ми з Фролом не поверталися б додому, та боїмося, що тато і матінка слабі вже обоє,— ніби перепрошував Степан Разя Сірка.— Остобісіло Донському кругові брати від царя данину і за неї платити життям козацьким, пильнуючи його окреси.

— Змушені ви те робити по домові, чи що? Переоберіть Ходню та його наставців у Крузі, порозумійтесь із калмиками, бо і їм теж остогидло, та й живіть вольними, як належить,— порадив Сірко.

— Як переобереш, коли купили його бояри з тельбухами, а він — наставців, а ті — рядовичів? — в роздумі поскаржився Степан Разя.— Тато теж те казали не раз і не мені лише.

— Дружитися тобі треба вже, козаче, з Ділярою,— сказав зненацька лукаво Сірко.— За господарство братися, дітей родити та ростити.

— Рано, отамане! Мушу не раз сходити чи в Лавру, чи в Соловецьку обитель, помолитися за брата Івана, світу подивитись і, як кажуть тато, розуму набратись. А-а-а, нащо мені калмичка Діляра, коли і своїх та ваших січовичок досить?! — віджартувався весело Степан.— Тільки б захотів! А все ж, пане Іване,— споважнів він, міняючи розмову,— коли б спаялися, як говорив ото покійний Іван, усі козаки — і запорозькі, і донські, і астраханські та яїцькі, то проти них би сили не було на світі! Всі б їм були за іграшню, а не те що оті пічкурі-ляхи чи облежні-московити,— боляче зітхнув Степан.

— Коли б же, козаче! Однак не забувай, хоча царі, королі і вовки між собою, спаяються проти нас і з самим Люципером, коли побачать, що єднаємось. І ляхи, і турки, і татари — усі спаюються,— сказав Сірко, а про себе подумав: «Глибоко сидить у ньому задум покійного побратима Івана. Дуже глибоко! Батько йому, видно, нагадує...»

Аж четвертого дня зранку Сірко та обидва Шумейки під зверхністю вдоволеного до нестями Тимоша Хмеля збочили з козацькими полками з путі і завернули на південний захід, відпровадивши наперед сотника Гната Турлюна з чималим загоном степовиків-розвідців. Поїхав і Остапко Говдя — джурою в Турлюна. Наказними полковниками в Сірка стали Нестор Мороз, Варлам Балюк, Сава Лихолай та Семен і Андрій Шумейки, кожен із десятками сотенних, значковими-хорунжими. Ішов і Сірків полк у двохтисячнім числі та ще вспольний невеликий обоз-батова, упряжений тепер тільки кіньми, зі зброєю, наметами та всілякими військовими начиннями і небагатим їстивом...

Уже на п'ятий день, кинувшись на радощах стрімголов наперед, Тиміш Хмель приєднав в путі під Копайгородом полки Давида Носача, Мартина Пушкаря та Петра Дорошенка. А вже під Шаргородом до них прилучився ще й Іван Богун із трьома добротними полками.

«Оце