Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87"

— На вогнище його! Кари Сварога! — не стихали гнівні голоси.

— Хто ти? — спитав Кий, піднісши руку, щоб змовкли в натовпі.

Чоловік поволі підводився на ліктях. Коли ж, трохи відкинувши голову назад, глянув перед себе, ледь чутно простогнав:

— Да… Дане… Князю…

— Ти, Мілію?! Чим завинив цей чоловік? — запитав Кий.

Серед розгніваних людей виникло замішання: “Князь знає його… Хто він? Звідки?” Той же охоронець знову пояснив:

— Його впіймали у священній діброві біля Почайни, недалеко від бога Велеса[9]… Він убив там ногопрудку кізку…

Мілій опустив голову, глухо мовив:

— Я влучив її стрілою далеко від священної діброви… Вона тікала поранена… Я біг за нею… Я незчувся, коли опинився там…

— Встань, Мілію… Я вірю тобі, — сказав князь. — Допоможіть йому, — звернувся вже до своїх охоронців. — Якщо матиме сили повернутися додому сьогодні, відпустіть. А кізку… хай теж візьме собі.

— Милостей Троянових тобі, князю, — схвильовано шепотів Мілій. — Я повернуся додому… Тільки посиджу трохи… тут., під деревом. Валай, син мій, захворів… М’яса йому хотілося, коли я вранці пакувався на торг…

— Добре, Мілію, дивися за сином. Скільки літ йому — синові твоєму?

— Десять, князю. Гарний син… Рукодільний…. Уміє багато…

— Батько навчає? Гаразд, скоро обох вас покличу до свого двору. — Князь зняв з пальця срібну каблучку, подав її Мілію. — Візьми синові. З нею він може будь-коли з’явитися до мене, ніяка сторожа його не перепинятиме…

Валай з’явився до князя через багато літ — дужим юнаком, з обличчя таки схожим на батька. Сумну звістку вислухав Кий: однієї зими загинув Мілій. Трагічно скінчилася його риболовля — лід провалився, і врятувати чоловіка ніхто не зміг. Але Валай пам’ятав батькові слова: у скрутну хвилину звернутися до князя, а ще краще — проситися на службу до нього.

— Ти щось затямив з батькової науки? — перегодя поцікавився Кий. — З гончарства хоча б…

— Батько дуже хвалив мене. Казав навіть, дещо я вмію робити краще… Коли дозволите, я покажу тут, на ваших очах…

— Вірю тобі. А на човні плавав із батьком?

Валай густо почервонів:

— Ви хочете знати, чи вмію робити лодії, веслувати…

— Та ні, для лодій маю своїх гарних майстрів. Коли ж добре веслуєш, візьму з собою, — у Візантію пливти треба.

— Мене… у Візантію?! — Застугоніло серце у грудях Валая. — Я на веслах чи не щодня… У нас кожен міг би з вами по Данапру…

— А по морю? — усміхнувся Кий. Валай зашарівся, мовчав: яке те море — не уявляв. — Ну, нічого. Наш Данапр — як море. Коли плавав по ньому, то й по морю Чермному[10] зможеш вести лодію. Тим більше, що будемо не одні. В дружину свою беру тебе, Валаю…

Лодії пливли по морю, а сонце ніби зупинилось над головою. Кий милувався своїми воями і порадниками, що дружно загрібали веслами, потай співчував їм, адже спека підсилювала втому. Дуже старався Валай, і князь радів, що взяв із собою хлопця. Ні, не ще один весляр йому був потрібен… З ним пов’язував свою давню мрію, яку в “перевізника Дана” колись збудив талановитий Мілій. За іншими клопотами не спромігся забрати майстра до свого двору, як і не скористався тоді запросинами Анастасія Декора. Тепер новий імператор Юстиніан покликав до Царгорода. Не став відкладати подорожі… І Валай нагодився вчасно. Нехай придивиться до роботи візантійських майстрів, долучить до батькової науки щось ві них. Це не зашкодить…

“Не зашкодить Валаю і державі нашій, що на горах Данапрових стане наймогутнішою з-поміж близьких і далеких сусідів, — подумав князь і гляеув поверх голів своїх мовчазно-впевнених дружинників. Здалося князеві: на горизорті, наче з марева, виростав ще незнайомий Царгород.

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку і в тропічну зливу, в шторм, коли солоні бризки прибою долітають до стежки, протоптаної серед прибережного каміння, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, він крокував навколо острова.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі, гостроносі черевики з самонаростаючою металоорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, які траплялися на його шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Мариновані огірки випорскували із скляних; пластмасові тріскалися пивом і лимонадом; з бляшаних, іржавих і новеньких, вичавлювалася риба: шматками і ціла — у прованському маслі, томатному соусі, власному соку, у вині, червоному і білому, пряного соління. Вихлюпувалися компоти і джеми, хрустіли краби, бісером розсипалася чорна ікра. Коли на його дорозі виникала велика бляшана банка з жовтою наклейкою, десь глибоко у свідомості зринала думка: “І чому я досі не куштував ананасів? Хай навіть консервованих…” Наступав на банку, вона чвиркала сиропом, і йшов далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

В п’ятдесятиградусну спеку, крізь безперервну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.

Барт лежав долічерева на скелястому майданчику, шорсткому і теплому. Насолоджувався теплом, відчуваючи усією шкірою, як випаровується морська вода, що наскрізь просолила його, сверблячи в подряпинах і ранах, а він нарешті вперше за сім днів може спочити. Усе це було сном. Кепським сном. З аварією корабля, самотністю, голодуванням… Боже, хоч би на острові хто-небудь жив! Він уявив, як підведеться і піде в село. Як нап’ється там кокосового молока. До одуріння… Тільки б на острові хто-небудь жив.

Барт підвів голову і побачив: прямісінько перед ним, кроків за чотири-п’ять, на краю майданчика стояла байка персикового соку. Найзвпчайнісінька. Бляшана. З синьою етикеткою, намальованими на ній персиками і склянкою жовтогарячого, густого соку. Не повірив собі. Галюцинація. Крутнув головою, але банка не щезла, не розчинилася в повітрі, і тоді він повірив, що вона є, і навколішки, здираючи коліна, кинувся до неї.

Барт уже майже схопив її, але раптом чиясь тінь в два скоки наздогнала його і нога, взута в гостроносий черевик, вибила банку з рук. Банка вдарилася об один виступ, другий, на третьому бризнула соком і потім, поступово уповільнюючи падіння, покотилася по схилу. Барт провів її поглядом і