Читати книгу - "Маринчина лялька"

– То можна й мені йти колядувати? – питає.

– Чому ж не можна, йди!

Вона відразу ж одягнула на плечі свитку, та й кинулась прожогом у двері. Вискочила Мирося на вулицю, побачила далеко гурт дітей – та й побігла!

– Іди від нас! – відгонять її діти.

– Це ж чому?… – вона не може втямити. – У мене є нові чоботи! Я теж хочу колядувати!

– Нас і так в гурті уже багато, а ще й ти! Ти що, Миросько, не знаєш, що як більша купа колядників, то виноситимуть менше гостинців?

То вона – гайда назад додому! Забігла Мирося до Гринюків у хату, та й кричить:

– Антося ще є?!

– Є, – каже Олександра. – А що ти хочеш?

– Підемо з нею колядувати, тільки вдвох! І нам тоді будуть давати багато коржиків.

Так і зробили. Ідуть Мирося із Антосею селом, заходять хата в хату, жодної не обминають – співають, аж похрипли:

Люди їм вже й винесуть цукерки, стоять і ждуть. А вони все співають!

– От молодці! От гарні дітки! Яку ж довгу колядку заспівали! – хвалять і розхвалюють дівчат, і сиплять їм до торбинок коржики, пиріжечки, а ще – вкидають саморобних варених цукерок.

– Оце нам щастя! – пускає ротом пару моя Мирося. – От як я уже наїмся подушечок!

І не у кожній хаті тоді такі цукерочки давали, бо ще не вміли їх варити. В нашому селі для того була цукерниця-Мотрона – баба-молдованка, це вона на все село варила. А люди в неї купували – біленькі з жовтим качечки, позеленені зеленкою кавунчики, покрашені соком буряка червоні калачики і подушечки!

От Мирося тоді й наколядувала повну торбу гостинців. Несе її додому і радіє – уже є що їсти! А як зайшла до хати, поклала торбу на лавці, та й каже до мене:

– Диви-диви, мамо!.. Вони аж ворушаться, – це про качечки. Була така собі вигадлива.

Але найбільше Мирося любила у Різдві кутю!

Я цього дня ще зранку палила піч і гріла воду. Вносила до хати дерев’яні ночовки, ставила їх біля печі і всіх дітей по черзі викупувала, в одній воді. Вкінці ще й вимиюсь сама. А тоді повитягую зі скрині і кожному із дітей дам по чистій полотняній сорочці, надягайте!

Бо це ніяке не свято, ніяка не кутя, і ніхто й вечеряти не сідав у нашій хаті, якщо перед тим не викупався і не одів чистої сорочки!

І от уже сходить перша зірка, я ставлю на стіл наїдки: кутю з узваром і вареники з грибами – оце й усе. Зате ж куті наварювала багато – біля печі у нас стояв аж на десять літрів баняк! Щоб зварити кутю, перед тим товкачем у ступі товкла пшеницю (ступу позичала в Олександри), замочувала обдерту крупу із ночі й аж до ранку, а як уже розбухне – мила, заливала холодною водою і варила кашу. А тоді у великій макітрі макогоном розтирала мак, досипала цукру, розводила водою. Усе те розмішувала разом – мак і кашу… Ні горіхів, ні меду не було в моїй куті. Але моїм дітям що до того? Їм кутя й така була смачна!

Уже всі сидять на лежанці, викупані й причесані, у нових сорочках. Ікони прибрано у рушники. Перша зірка зійшла. На столі розстелена скатерка, горить свічка і кутя парує. Одна Мирося коло столу, нишком тягнеться ложкою до миски.

– Ні! – зупиню її строго, – ще не час! Чекай!

А сама поважно перекутую на голову нову квітчасту хустку. Потім уже всі разом підходимо до столу і стаємо біля нього на