Читати книгу - "Талановитий містер Ріплі"

подумав Том, то зможе пояснити це звичайнісіньким нещасним випадком. Він міг би… Раптом у нього з’явилася блискуча ідея: він сам може стати Дікі Ґрінліфом. Він зможе робити все, що робив Дікі. Спочатку він міг би повернутися до Монджибелло, зібрати речі Дікі, наплести Мардж сім мішків гречаної вовни, тоді знайти собі квартиру в Римі чи Парижі й щомісяця отримувати платню Дікі, підробляючи його підпис на чеках. Він міг би посісти його місце. Міг би примусити містера Ґрінліфа танцювати під його дудку. І навіть небезпека цього задуму, очевидна тимчасовість його успіху ще більше заохочували його до дії. Він узявся міркувати, як це можна зробити.

Вода. Але Дікі був добрим плавцем. Скелі. Неважко буде зіштовхнути Дікі з якоїсь скелі, коли вони, скажімо, підуть на прогулянку, але він уявив, як Дікі вчепиться у нього й потягне за собою. Від того видіння він так напружився, що заболіли ноги, а нігті вп’ялися у шкіру й залишили глибокі червоні сліди. Треба зняти ще й другий перстень. Доведеться пофарбувати волосся у світліший відтінок. Однак він, звісно ж, мешкатиме в такому місці, де Дікі ніхто не знає. Йому лише треба стати схожим на Дікі, аби користуватися його паспортом. Утім, він і так був схожим на Дікі. От якби…

Дікі розплющив очі та глянув прямісінько на нього. Том миттю розслабився, відкинувся на спинку сидіння в самому кутку, схилив голову набік і заплющив очі, прикидаючись, ніби теж задрімав.

— Томе, з тобою все гаразд? — запитав Дікі, струснувши його за коліно.

— Так, — відповів Том, злегка посміхнувшись.

Він дивився, як Дікі випростався і насупив брови. Том знав, чому він так поводився: його страшенно роздратувало, що він приділив Тому навіть дрібку своєї уваги. Том подумки засміявся, задоволений, що йому так швидко вдалося удати, ніби він спав, адже то був єдиний спосіб приховати від Дікі дивний вираз на його обличчі.

Сан-Ремо. Квіти. Ще одна прогулянка на узбережжі, універмаги й маленькі крамниці, туристи з Франції, Англії та Італії. Черговий готель із вазонами на балконі. То де ж? Може, на одній із цих вуличок уночі? Близько першої оповите темрявою містечко стихне. Тільки б йому вдалося примусити Дікі допізна не лягати спати. Чи, може, у морі? Небо затягнуло хмарами, однак було досить тепло. Том щосили мізкував. У готельному номері теж буде неважко, але як йому потім здихатися тіла? Тіло мало зникнути, зовсім. Таким чином, єдиним варіантом залишалося море, а то була стихія Дікі. На пляжі можна було винайняти весловий або моторний човен. У кожному моторному човні, запримітив Том, був невеликий цементний блок, причеплений до мотузки, який слугував якорем.

— Дікі, може, нам винайняти моторний човен? — запитав Том, намагаючись не видати свого ентузіазму, але таки видав, і Дікі зміряв його здивованим поглядом, бо, відколи вони сюди приїхали, він сам не виявляв ані найменшого бажання до будь-чого.

То були невеликі синьо-білі й зелено-білі моторні човни — усього їх було близько десятка. Вони стояли рядочком, прив’язані до дерев’яного пірсу, а їхній власник нетерпляче виглядав потенційних клієнтів, адже видався сірий і досить прохолодний ранок. Дікі поглянув на Середземне море, затягнуте легеньким туманом, хоча скидалося на те, що того дня дощу не передбачалося. То був один із тих похмурих днів, коли хмари не збиралися розсіюватися аж до вечора й ховали за собою сонце. Було десь пів на одинадцяту — та лінива післясніданкова пора, коли перед ними простягався цілий день.

— Ну, це можна. Покатаємось годинку навколо порту, — відказав Дікі й майже відразу застрибнув до човна, і з його самовдоволеної посмішки Том зрозумів, що він уже робив таке раніше й із захватом, а може, й сентиментально, пригадував інші ранки, коли він отак катався на човні разом із Фредді або Мардж. Пляшечка з одеколоном Мардж випиналася з кишені його вельветового піджака. Вони придбали його кілька хвилин тому в крамниці на головному проспекті, що дуже нагадувала американську аптеку.

Власник човнів різко смикнув за мотузку й завів їхній мотор. Тоді запитав у Дікі, чи знає він, як кермувати човном, і Дікі ствердно кивнув. На дні човна Том побачив одне весло. Дікі взявся за румпель[29], і вони рушили вперед, віддаляючись від міста.

— Пречудово! — засміявшись, крикнув Дікі. Вітер розвівав його волосся.

Том роззирнувся навсібіч. По один бік виднілась прямовисна скеля, дуже схожа на ту, що в Монджибелло, по інший бік крізь туман, що висів над водою, проступали обриси рівнинного суходолу. Він не міг зорієнтуватися, у який бік їм краще плисти.

— Ти знаєш навколишню місцевість? — гукнув Том, перекрикуючи гуркіт мотора.

— Ні! — весело крикнув Дікі. Йому подобалася ця поїздка.

— А цим човном важко кермувати?

— Та де там! Хочеш спробувати?

Том вагався. Дікі все ще вивозив їх у відкрите море.

— Ні, дякую. — Він знову роззирнувся. Віддалік ліворуч він розгледів ще один човен. — Куди ми прямуємо? — гукнув Том.

— Тобі не байдуже?

Та ні, байдуже.

Зненацька Дікі різко повернув праворуч, так різко, що обом довелося пригнутися й притиснутися до борту, аби вирівняти човен. Ліворуч від Тома виросла стіна білих бризок, які поступово опали й відкрили порожній горизонт. Вони знову розсікали безмежні морські простори та мчали бозна-куди. Дікі випробовував човен на