Читати книгу - "Помирана"

Щойно почали обшукувати квартал, як стало сутеніти. Лігво Кабигроба могло бути де завгодно — у підвалах і на горищах, у складських руїнах і цехах, у конторських халупах. В околицях його не знайшли, як і тіла сердешного Захура. Нехотя протоптавшись колами, почали розбредатися. Пабло, ані слова не зронивши, поволочив ноги геть від Депо. Вірьовка так і висіла в нього на поясі.

— Терло збирать, чи шо… — мовив Базука.

— Луччє не казать людям. Воно заразне. Один почав убивать — і другий дума, шо вже можна. Люди з інтересу таке творять… — укутався в брезентову накидку Нельсон.

А самого розривало від спогаду про Кальмана — як тепер умістити в собі все, що зроблено? «Шо я роблю, шо я таке роблю…»

У присмерку, над паруючим, як казан, Коритом гойдався рій поліетиленових пакетів. Надуті теплими випарами, вони підлітали вгору, а ледь-ледь охолодившись, знову осідали вниз. Враз їх змело важким ривком вітру. Нельсона осліпила блискавиця, і після її короткого спалаху на селище налягла гроза. Він бачив усе тьмяно, наче крізь мішок, одягнутий на голову. Грім чомусь відлунював автоматними чергами — все ближче, ближче. А потім зовсім поруч упали перші горошини граду, і залишалося тільки накрити руками голову й побігти.

Базука бачив сон, нібито на Кориті виросло велике дерево з жолудями. Коритяни посідали навпочіпки під розлогою кроною, чекаючи, поки жолуді почнуть падати. Він же з нетерплячки поліз по стовбуру догори. І так легко йому давався цей підйом, і так добре йому було, що він вирішив нарвати жолудів для всіх. Але всівшись на гіллі, раптом побачив, що дерево рясніє не жолудями, а людськими головами — мертвими, зморщеними й почорнілими. Базука почув свій здавлений крик і прокинувся.

— Не пищи, дурних побудиш, — проказав хтось зовсім поруч. Біля ліжка, на табуретці сидів Кабигроб, знехотя граючись кольоровим гумовим браслетом. Його щоку — від вуха аж до бороди — розтинав свіжий шрам. Базука кинувсь до дверей, але згадав, що він у себе вдома, й рештки гідності повернулися до нього. Після першого переляку прийшла злість. Базука вихопив з-під ліжка свій заточений прут.

— Но-но, хотів би я тебе рішить, то прийшов би поночі й порішив би. Як один мене намірявся… — повів Кабигроб, торкнувши борозну шраму.

— Так це ти Захура… — опустив Базука свій «спис».

— А шо робить? Не я — так мене.

— Ну, убив. Так оддай похоронить.

— Е, не вийде. Кості одні осталися, та й ті ше можна примінить.

— Ти шо?.. — вражено вичавив Базука.

— Ой, усі про те думають, тіки бояться попробувать, — кинув Кабигроб.

— Жили ж якось ту зиму, і перед нею… — зауважив Базука.

— Не та тепер зима! Жид Темний розплодився, над головою літа, війну затіває! Ну, кумекай же, алдапакус! — показав стиснутий кулак Кабигроб.

Базука дістав з картонної коробки тараньку — підв’яленого мініатюрного кротодила. Переломив навпіл, почав зривати шкурку з ребер.

— Як же ти воювать будеш, якшо своїх поїси? — апатично жував Базука.

— Їх сила не пропаде, вона в нас перейде! І луччє силу забирать, чим оддавать — не ми, так нас. Вибирай. Ти зо мною?

— Шо ти од мене хочеш? — не зрозумів Базука.

— Приведи другого голубця.

Нельсон відкрив баночку крему для взуття. Хлюпнув води на коричневу ваксу, що засохла ще півстоліття тому. Трохи поколотив.

— Ото й Сава малювать став, як з ума вижив, — буркнула Божена, вмощуючись у незручному гамаку.

— Давай не начинай. Коли чоловіку творить хочеться, того не спиниш.

— Думай, як тепер жить, а не ти це саме! — завелась Божена.

— Жить будем по порядку, — рішуче вмочив палець у сколочену фарбу Нельсон.

На стіні — поверх Савиних креслень — він кількома мазками означив станину «кидала», опорну раму і вертикальні стійки з кутовими скобами. Потім на поверхні штукатурки з’явилися метальний важіль, противага і ланцюг для регулювання спускового пристрою. Нельсон додав бантик пращі й задивився на свій проект. Його тішив лагідний тон сепії, але в конструкції машини чогось бракувало.

До кімнати без стуку вбіг Пабло. На обличчі у нього застигла вимучена гримаса, яка нічого спільного з добрим гумором не мала.

— Зашиєш? — Пабло скинув роздовбані брудні черевики й підійшов до пічки погріти змерзлі руки.

— От, натоптав, як ханакус! — несхвально зиркнула на гостя Божена.

Нельсон підняв ветхі шкарбани. На них давно вже не було жодного цілого шва, а тепер ще й підошви відстали, як відвислі з подиву щелепи.

— Де це ти їх так? — спитав Нельсон.

На підлогу з черевика крапнула густа чорна рідина впереміш із піском.

— Колодязі облазив — усі, шо знав. Думав, мо’, найду його… Якоря чіпляю і на тросі — вниз. Шось же тре’ робить. У хаті не можу.

— Де ти був останній раз? — спитав Нельсон, не відриваючи погляду від масної рідини на долівці.

— У шахті біля сортувальної станції. Спустився, а там шось чвака, твердого дна нема. Не знаю, нашо воно мені. Жить уже нема сил…

Нельсон несподівано кинувся до Пабло, обійняв його за худі, жилаві плечі і притис до себе.

— Ти ж чорнуху найшов, бро! Чорнуху!

Момот шалено лупив по трасформатору, щасливий тим, що йому доручили таку гучну і дзвінку роботу, дарма, що він сам не міг уповні оцінити результати своїх зусиль. Зо три десятки коритян із кухлями й відрами попрошкували за Нельсоном до