Читати книгу - "Родовичі"

Та й не дивно, адже ж в неї душі немає. Залишилась вона в своєму дворищі. І холодної осінньої пори, коли сірий попіл засипає в небі зірки, а вітри зривають з дерев останні листки, душі полонеників жалібно стогнуть і скиглять біля дверей, благаючи пустити їх до домашнього вогнища. Але пускати не можна, бо духи вогню можуть схопити захололу душу і кинути в полум’я. Спалахне вона яскраво і вмить згорить. Тоді десь далеко помре і родович…

«А Літана?.. Може, вона теж свою душу залишила? Може, теж повезли її кудись і поневіряється вона на чужині?..» Роськові хочеться кинути веслувати, пустити довбанку по бистрині, нехай понесе, закрутить річка. А самому лягти горілиць і дивитися, як вогненним вихором кружляє в небі сонце. Але не можна, бо ж Брич з ним. Це ж він говорив, що Літану нікуди не повезуть, залишать у Києві на Горі[32], щоб служила старій княгині. Якби ж то було так! О-о-о, він тоді знає, що треба робити. В його хижі уже лежить у сухому і прохолодному закуті хутро куниці та зайців, є там і вовча шкура. А він вполює ще.

Візьме їх, сяде на Білогривого і помчить на княжий двір. Гарцюватиме перед хижою жорстокої й немилосердної княгині, а коли вона вийде на поріг, кине до її ніг свою здобич і промовить: «Ось візьми, це хутро зігріє тебе в найлютіший мороз. А мені віддай Літану… Якщо ж тобі й цього замало, то забери ще і коня. Я кличу його Біла Грива. Ти можеш називати ще Стріла, що летить над степом. Бо біг його такий стрімкий, що тільки стріла і може змагатися з ним у швидкості».

Стара княгиня прискіпливо огляне хутро, коня, ласо поплямкає губами, а тоді кивне своїм отрокам, щоб забирали. А він візьме Літану за руку, і зелені очі в неї наповняться радістю. Росько наостанок поплескає коня по шиї, занурить пальці в білу гриву. Голосне іржання буде йому відповіддю… Наче й справді долинуло…

Та ні, не почулося Роськові, бо ось Брич стрепенувся, приклав долоню до чола, вдивляючись у протилежний берег.

— Табун… табун в очеретах. Шукає мілини, щоб переправитись…

Та Росько вже не встиг побачити коней, тільки зеленими хвилями очерети вирували. Спрямував човен так, щоб течія зносила його якраз до того місця. Вони з Бричем зранку взялися розшукувати табун, сліди привели їх до річки, а далі зникли. Чи то злі духи застелили їхні очі, чи в коней виросли крила, але з річки коні не виходили. Довго вони нишпорили по березі, та все марно. Аж поки сторожа, яка стоїть заставою в Дикому полі, не розповіла, що нічна гроза загнала коней у річку, і вони, нажахані й осліплені блискавицями, перепливли на той бік. Росько і Брич не надто й переживали, бо Білогривий приведе табун. Тільки треба вивести його до мілини, де бистрина не так скаженіє. Білогривий перший кинеться в річку і поведе за собою коней. Білогривий нічого не боїться. Росько знав, бачив уже.

Це було минулої весни. Огнищан, звиклих до своїх переярків та лісових нетрів, Дике поле відлякувало й насторожувало. Не стільки своєю загадковістю, скільки одноманітністю і безмежжям. Щоразу, коли дивилися з свого пагорба в той бік, стелилася перед їхнім зором рівнина, на яку десь у мареві спадало небо. Але вони знали, що коли піти туди, то небо підніматиметься, даленітиме, а степ розкочуватиметься навсібіч, аж поки не загубишся в ньому.

Вітри… Вітри гуляють у дикому полі від краю до краю, хоч ніхто не знає, де його початок, а де край. Зриваються зненацька, мов табунець наполоханих сарн, і так само стихають, не розсіявши навіть насіння дозрілих трав. Від такого вітру ні радості, ні печалі. А буває задме, та ще й з такими закрутами та звихренням, що аж хижі піднімає, струшує. А огнищанина, коли заскочить на вулиці чи в дорозі, візьметься крутити-вертіти на всі боки й так заморочить голову, що той не знає, звідки йшов і куди добирається. А вітри без угаву гу-гу-гу, висвистують та вихльостують, вигладжують та пригинають трави.

І тоді Роськові здається, що це вода тече, то золотава, то зеленувата. По ній можна брести безборонно, брати в руки або лягти горілиць. І вона розступиться, буде щось нашіптувати, лоскотати і сама ж задихатиметься від стримуваного сміху. Та треба той сміх почути, бо ворухнешся чи голосно зітхнеш — і лише посвист вітру та шерхіт…

Брич каже, що трава теж жива, тільки душі не має, як у тих полонеників. Тому й мови ніякої їй боги не дали, тому й висушує її сонце, вимочують дощі, випалює вогонь, і вона зникає безслідно. І думає Росько, як багато на світі всього живого. І що кожному боги відвели місце, дали ноги чи дзьоб, сказали, скільки літ триватиме його вік… Рибам віддали воду, і вони тільки носи вистромлюють з неї. А яким їм світ видається звідти, з глибини, чи видно їм сонце? І як можна отак пливти туди, куди несе течія, тицятися в береги? У птахів — усеньке небо, махай крильми і лети куди заманеться. Але ж ні, не полетить. Високо здійметься — орлам пожива, до землі прибиватиметься — кібець накинеться. І чого воно так? Птахи закльовують менших, звір загризає слабшого, люди на вістрях мечів носять смерть. Ось і їхній рід вигнали… А навкруги ж скільки землі, лісів, річок…

Навіть гострий на слово Брич морщив чоло, довго відмовчувався, теж обвів поглядом степ, небо, прихистив долонею очі від зблиску річки:

— Людям не збагнути мудрості богів… Їм підвладне все видиме й невидиме. Вони захотіли так, щоб страх правував світом. Усі убояться когось: вівця вовка, вовк ведмедя, карась щуки, беззбройна людина воїна з мечем…

Росько не втерпів, перебив:

— А ми давай принесемо богам багату жертву. Тура заб’ємо. І попросимо, щоб інакше зробили…

— Еге-е-е, тепер уже не можна!

— А то ж чому?

Брич притишив голос, ніби хтось міг почути