Читати книгу - "Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1"

— У-ууу-уууу! — раптом завив Криволапко. Це був знак кабанам, що операція розпочинається.

Коли підбігли до скелі, зграя зупинилася.

— Чого стали? — запитав вожак у Криволапка.

— Стали, бо прийшли. Далі треба через цю печерку пролізти і ми серед кабанів. — Криволапко відвернув куща, а за ним було видно невеликий хід, яким вовк міг хіба що на зігнутих лапах пролізти.

— А чи ми проліземо? — Костогриз якось скоса подивився на поводиря. Криволапко похолодів від того погляду, але витримав його.

— Проліземо! Ось я перший полізу, а ви за мною! Тільки тихо, що б кабани не почули.

Він запхав голову в печеру і поліз. «Полізуть чи ні?» — ось що його в цю мить турбувало найбільше. Але скоро він відчув, як в п'яти дихає Костогриз. Зубів вожак ніколи не чистив, не лікував, то ж подих мав характерний.

Печера була темна і холодна. Лізти нею було дуже незручно, бо весь час треба було мало не на животі лізти. Де-не-де можна було встати на повний зріст, але й тоді треба було слідкувати, що б часом головою не зачепити стелю. Повітря було мало, тож скоро всі вовки впріли і важко дихали, наче бігли марафон. Лише Криволапкові, який ліз першим, було ще сяк-так. Він навмисно часто сповільнював рух і тоді всі за ним завмирали, відпочивали й одночасно видихували ті залишки повітря, яке ще залишалися.

— Ще довго? — нарешті не витримав Костогриз.

— Ні, вже скоро!

І знову полізли. Ледь протискуються. Костогризу вже язик по землі волочеться, в очах зірочки зблискують від нестачі кисню. Про інших вовків годі казати. Але йдуть, вороття немає.

— Коли вже кінець цього пекла? — розізлився Костогриз і вкусив Криволапка за хвіст. — Куди ти нас завів?

— Це ще не пекло! — ледь чутно, наче сам для себе, прошепотів Криволапко і голосніше додав: Скоро вже!

За кілька хвилин криволапкова голова виглянула з печери, яка в цьому місці була ще вужча, ніж вхід до неї. Він швидко виліз, і поки Костогриз ще був в печері, кабанчики, які тут чекали, як було домовлено, завалили вихід великим каменем.

Костогриз вперся головою в той камінь, а зрушити не може. Відчув, що щось тут не те відбувається, розізлився. Натужився, вперся з усієї сили, а камінь не піддається. Його ззовні ще й два кабана спинами притискають про всяк випадок. Може б як би розігнався та й вдарив, то б зрушив, але де ж тут розбіжишся, як за тобою зграя вовків, один на одного напирають, всі до виходу лізуть. Придушили вожака до того каменя, аж він поворушитися не може.

— Назад! Назад! — каже. — Це пастка!

— Що? Я не чую? — каже той вовк, що за ним йшов.

— Повертайся! — рикнув вожак.

— Я не можу! Тут тісно.

— Перекажи останньому: виходимо задом!

Поки останньому переказали, поки зрозуміли, що вожак каже, поки порачкували назад, вже й ті залишки повітря, які були, видихали. Тяжко вовкам.

Тим часом, поки вовки ще в тій печері були, виходу шукали, кабани з другого боку позбиралися, там де вхід був.

— Перший, пішов! — скомандував Хрюк.

Перший, молодий кабанчик, став задом до печери і розказав вовкам, що недарма горохову кашу їв.

— Другий, пішов!

Другий кабанчик теж мав що сказати з цієї теми, довго в собі промову тримав. І так один за одним все сімейство кабанів висловилося. Останній кабанчик, Хрюнь, як стояв, так і залишився, печеру затулив.

Тяжке горохове слово заполонило печеру. Воно вовкам виїдало очі, різало ніс і обпікало горло. «Це пекло! Справжнє пекло!» — Костогриз пригадав, що саме так він його колись уявляв: темно, холодно, навкруги зойкання й стогін, сморід і немає вороття назад.

— Вистачить їм науки! Досить! — змилувався Криволапко. — Витягайте!

Хрюнь відступив від печери. За кілька хвилин звідти показався вовчий хвіст. Вовк рачкував задом, хитався, з нього краплями стікав піт, висів язик, білий від спраги. Очі були червоні, як стиглі вишні. Гороховий газ свою справу зробив. Щойно вовк вилізає, Хрюк його ломакою по голові: «Луп!» і на бік складає. Кожний своє дістав. Нікого ломака не пошкодувала.

Наскладав Хрюк з кабанчиками повну купу вовків. Всі з печери ледь повилазили. А вожак, який останнім повз, навіть сам вилізти не міг. Йому вже Криволапко допомагав.

— А тепер в'яжіть їх! Поки вони не отямилися. — наказав Хрюк.

Взялися кабани вовкам хвости зв'язувати. Хвіст до хвоста, хвіст до хвоста, усіх вовків поміж собою перев'язали. А потім на одну мотузку всіх прив'язали та й на міцну гілку усіх разом почепили головами донизу. Висять вовки, мов таранька.

Розпалили кабани ватру. Взяли бубна, барабан і заходилися щосили по ньому бити. Хрюнь десь великі кістки знайшов, певно ще з мамонта, й ними, як паличками, по барабану гримає. Решта навколо ватри танцюють, хрюкають у такт до ударів барабану. Старий Хрюк чорного кожуха на себе вдягнув навиворіт, роги бичачі на голову почепив і в вогонь палички підкидає. Ось і казана притяли.

Надихалися вовки свіжого повітря, мало-помалу отямлюватися стали. Розплющив Костогриз очі і жахнувся: «Я в пеклі! Тепер точно! Он і чорт стоїть рогатий, і казан зі смолою вже на вогонь ставлять!»

Висять вовки, хоч і отямилися, але бояться поворухнутися.

Несподівано Хрюк підняв руки догори і всі вмить змовкли.

— О, великий боже Перун! Дякуємо тобі за добре полювання! Вловили ми сьогодні цілу зграю вовків. Буде й тобі дарунок,