Читати книгу - "Діамантовий берег"

Це була правда. Пилип, як і Люся, дуже боявся хлоп’ячих розмов. І не тільки їх. Дивлячись на Люсю, він дуже розніжувався, а надто, коли підбіжить до неї і йде з нею. Тоді з нього ставав не Пилип, а якийсь, може, поет, може, Ромео, що закоханий був у Джульєтту, чи Лукаш з «Лісової пісні» Лесі Українки. А Пилип не любив, щоб хлопець був дуже розманіжений. Бо хлопець — це хлопець! От коли б послухав Люсю, то й жаб’ячого м’яса не поїв би ще раз і не відчував би, яка насолода боротися з собою і себе перемогти. Бо тільки збоку здається, що це проста річ! Вся середина Пилипова кричала, протестувала, а Пилип сказав: «По-вашому не буде. А буде так, як я сам схочу!» І яка ж потім втіха відчувати, що приборкав сам себе сильною рукою! А коли б слухав Люсю, то не хлопцем був би, а ганчіркою. І він думав не раз: «Дружити з Люсею гарно, тільки хай вона буде дівчинкою, а я хлопцем».

Оцю зміну й відчула Люся, але причини її не знала, думала, що Пилипові з Хомою краще, ніж з нею, і страждала від цього. Тільки все це глибоко ховала в собі, навіть Олі нічого не казала. А тут ще Пилип підходить: «Скажи, а де той діамант, що сяяв у тебе на носі?» Це ж не що, як насмішка, глузування. І Люсі так боляче стало, що зі злості навіть заплакати б могла. Та не до таких дівчат належала Люся. Як хапало її серце, то вона не одверталася, щоб нишком ковтати сльози, а сама переходила в наступ. І вона сказала Пилипові:

— Восени й під носом діаманти бувають. Як поглянеш у дзеркало, то побачиш!

Сказала ці слова Люся згорда, тримаючи голову високо і не даючи змоги нікому зазирнути їй у серце, щоб побачити, яка там гаряча сльозина запеклася. Пилип тільки рота роззявив. Якийсь час стояв так, потім кинувся навздогін за дівчинкою, щоб розповісти про блискітку. Тільки дарма! Люся пройшла повз нього так, немов Пилипа ніколи не бачила і не чула про його існування.

А Пилип стояв, знизував плечима і мовчки дивився на Хому. Хома промовив:

— А, хай їм! Вони такі, що і в ступі на них не натрапиш! — І враз закричав, подавшись слідом за Григорієм Савичем:

— Григорію Савичу, а оця піч на Рудці на все Полісся одна стояла?

Коли б не це запитання, то хто його знає, чи збагатили б хлопці того дня скарби своїх знань. Може, й не збагатили б, та Григорій Савич так повернув справу, що ніхто й незчувся, як він почав напихати в хлоп’ячі голови чимало такого, що їм і не снилося.

Бо хіба справді снилося комусь із них, що рудень, тобто залізоробних печей, в Поліссі в ті часи, коли воно було металургійним центром України, нараховувалося, сотні, бо ж рудні були розкидані скрізь, де можна було знайти залізну руду і де поблизу росли ліси і протікала хоч яка річечка. Бо де вода, там можна поставити млин. Де ліс, там можна випалити вугілля. Григорій Савич розгорнув карту, посадовив навколо неї хлопців та дівчат і сам сів.

— Ану гляньте сюди, а тепер сюди. — І куди він не показував тоненькою стеблинкою деревію, скрізь вони читали — «Рудня», «Рудня», «Рудня»… Біля кожної Рудні стояв малесенький кружечок. Це значило, що кожна така Рудня — село. Таких кружечків на карті хлопці знайшли десятків зо три.

— Насправді ж їх набагато більше, — говорив Григорій Савич, — бо не всі вони на карті позначені. А є ще різні урочища, як оце, біля якого ми спинилися. Бачите руїни печі? Тут теж залізо плавилось. Коли підрахувати такі урочища, то вийде, що колись на Поліссі працювало більше як 500 рудень. Чималенько, правда ж?

Дівчата, Тимофій і Женька вже давно позіхали в долоні, і Григорій Савич розповідь скінчив. А скінчив так, як часом це роблять Пилип чи Хома:

— Отож, щоб знали! — І зразу ж обернувся до багаття: — Картопля вже докипає… Чергові, готувати вечерю! Всім іншим позамикати шкатули із знаннями, за ложки і до столу!

Щоб було смачніше, картоплю помастили смаженою цибулею; біля кожних трьох картоплин поклали по шматочку піджареного сала; обік нього — по дві молоденькі, виполоскані в Рудиці редьки. Редька була довгаста, як весною бурульки під стріхою, прозора.

Коли Женька поклав її на зуб, вона солодко хрумкнула. А як по всьому пили чай, то тільки Женька опустив у чашку п’ять грудочок цукру, а то всі — по чотири. Явтухові хоч би й сто дали — з’їсть і спасибі не скаже.

Про печі вже нікому не думалося. Та як і думати про таку давнину, коли над головами гойдалися сторічні сосни, коло ніг хлюпала теплими хвилями річка і джмелі гули біля кожної квітки!

Що може бути солодше за сьогоднішній день!

Встала Немидора Харлампіївна рано. Мовчки зібрала чоловіка на роботу, не одриваючись від думок, вийшла з хати і попрямувала в колгоспну кухню. Ідучи, все думала: «Бач, як життя обернулося: стануть люди між мною і Ієреміадою, судитимуть, хто кращий борщ зварить — вона чи я. Ієреміада вчена, технікум куховарський закінчила, ходила на практику в найкращі харківські кухні. І в заводських рекомендаціях сказано, що борщ її був добрий. А я ж де вчилася? Які науки мої? Чи той технікум хоч здаля бачила? І як мені зробити, щоб соромом не вкрити своє сиве волосся, щоб не сказали люди: «Уміла Галущиха колись варити борщі, а тепер звелася нінащо!»

«Та чи звелася ж?! — Немидора Харлампіївна підкинула голову, вирівнялася і пішла далі молодо, не згинаючись. — Не звівся наш Галушківській рід і не зведеться!»

Кожна людина в своєму житті шукає опори, спершись на котру, може перекинути землю; не тільки старогрецький