Читати книгу - "Зоряний вуйко"

абсолютним чемпіоном Служби з бойового гопака, і якби не секретний статус, напевно, міг би поборотися за звання чемпіона світу. Це не я кажу, це твердить тренер. Проте що означає якийсь там чемпіонський пояс порівняно з високими задачами, які стоять перед УГС? Наприклад, лад і спокій нації. Ну хіба це можна проміняти на якийсь там п’єдестал? Так тренер говорить далі. А я собі думаю — ну добре, дармославність, безперечно, гріх. Але перевірити себе я маю право? Ну скажіть? Маю право спробувати свої здібності у сутичках із найкращими бійцями світу? Просто щоб переконатися у своїй силі. Мені не треба грошей, букетів та кубків. Я просто хочу знати свої можливості.

От і надумав дочекатися, поки хтось із знаменитостей приїде до Києва. Сісти в перших рядах, неначе звичайний глядач. Наприкінці виступу обов’язково запропонують бажаючим вийти і спробувати свої сили у сутичці з великим майстром. Зазвичай ніхто не зголошується. А я вирішив вийти. Ні, зрозуміло, вигравати я не буду — не тому що не можу, а тому що не годиться секретному агентові привертати до себе зайву увагу. В кінці чесно упаду під якимось несильним ударом. Але до того… Я повинен випробувати, чого вартий. І чого варті усі ці пихаті зірки.

Отож саме на такий виступ я хотів запросити Соломинку. Це і було моїм бажанням — показати себе у всій красі. Жінки зазвичай не дуже добре ставляться до спорту, особливо до двобоїв. А тому виграш у дартс був чи не єдиним шансом заманити дівчину до Палацу Спорту. На заваді стало проклятуще сало. От бачите, навіть вірш склався. Недарма ж сало так не люблять в Українській Галактичній Службі. І я тепер його любити не буду. Якщо зможу, звичайно.

Ні, зрозуміло, що я зробив-таки спробу запросити Соломинку на вечір, але коли вона відмовилася, мотивуючи справами, уже не мав додаткових аргументів. А якби виграв, га?

День на службі минув непомітно. Лях послідовно виконував свою обіцянку гнобити мене за той вечір, але я не ображався, бо в чоловічому середовищі не заведено ображатися на старших за посадою або званням. Доросту до агента — сам буду молодих торбить. А зараз мушу терпіти, бо терпен — спасен. Зате на фізпідготовці я розім’явся від щирого серця. Тренувався перед своїм вечірнім виходом. Серйозна справа — oно навіть плакат у залі повісили: «НЕПЕРЕМОЖНА СОЛОХА. ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ В ПАЛАЦІ СПОРТУ! ВОНА ДАСТЬ ВАМ ЧОРТІВ!» І намальована дебела тітка з рогачем. Дасть чортів?! Це ми ще подивимося, хто кому дасть.

— Чого вирячився? Працюй! — це вже тренер.

Працюю.

Наостанок ми зіграли в улюблену гру — «хто кого з’їсть». Дві команди, м’яч, двоє воріт. Правило одне — не стріляти бойовими. Наша команда виграла, і це додало настрою.

— На Солоху підеш? — спитав я Ляха в роздягальні.

— Збираюся. А ти?

Я загадково посміхнувся.

— Мустафу візьмемо?

— Давай. Нехай подивиться, як воно буває. Поміняємося досвідом.

Ех, жалко, краще б я із Соломинкою сходив, чим з Мустафою.

Проте Лях не був би агентом першого класу, якби не вмів тлумачити загадкових посмішок.

— Ну, розказуй, — підійшов він до мене в душі і поклав руку на гарячий кран.

— Чого тобі?

— Що надумав, розказуй.

— В смислі?

Я можу витримати холодну воду, практично до нуля градусів, але теплу, як відомо, витримують тільки жінки. І як це їм вдається?

Інакше кажучи, довелося розповісти начальнику свій задум. Тільки не думайте, що я злякався фізичного болю. Просто в УГС заведено поважати старшину, бо за неповагу можна запросто канчуків отримати. Крім того, Лях насправді хороший хлопець і ніколи нікого не здавав.

— Дурень, — зауважив він, вислухавши мої резони. — Двічі дурень. Бо, по-перше, вся твоя ідея — це дурість, а, по-друге, якщо вже збираєшся робити дурощі, то хоч не роби їх по-дурному.

І як двічі по два він роз’яснив мені, що з виступу цієї самої Солохи передбачена телетрансляція, а значить у разі коли я вийду на килим, мою безсмертну парсуну зафіксують на плівці разом з усіма прийомами та кидками. І коли навіть зможу замилити очі лохам у залі своїм удаваним програшем, то вже ті, кому це потрібно, проаналізують запис та зроблять правдиві висновки. І отут уже я точно траплю до всіх спецкартотек. А після цього у Службі можна розраховувати хіба що на кар’єру гардеробника.

— Ти хоч би радився з розумними людьми, якщо сам не можеш зметикувати елементарних речей.

Мені по-справжньому стало соромно. Страшно подумати, чим я ризикував. Практикантам дійсно треба вчитися, вчитися і ще раз вчитися. Так сказав засновник Служби, знаменитий Кобзар.

— Одягайся і ходи зі мною.

Ідучи довгим коридором за спиною начальника, я лаяв себе останніми словами. «Нездара» і «фраєр» були нам’якішими формулюваннями. Біля дверей з написам «Спецгримерна» ми зупинился. Господи, і як це я сам не здогадався?

За розпорядженням Ляха зі складу принесли невеличку борідку, бакенбарди, джинси з ватяними прокладками, які одразу зробили мене товщим, мішкуватий піджак, темні окуляри та фарбу для волосся. За п’ять хвилин із дзеркала дивився вайлуватий селюк, який приїхав у місто по шматок культури. Слава Богу, що Соломинка не побачить мене в такому вигляді! Здається, я навіть поменшав на зріст. Штани були досить товстими, тому, роблячи крок, доводилося трохи розставляти ноги — де й поділася моя справжня пружна хода.

— Оце називається перевтілення! — задоволено мугикнув Лях.

Я спробував зробити мах ногою і переконався, що новий одяг, попри всю незручність, все-таки не дуже заважає. Принаймні битися можна. Бо інакше довелося б роздягатися перед виходом на ринг — ото була б кумедія!

— Окуляри не травматичні і не розбиваються. Під час фізичного контакту знімати не треба.

Я посадовив це диво техніки на носа і остаточно сховався від себе, а заразом від можливих ворожих агентів. Так, порівняно зі мною тепер навіть Мустафа зі своїми трьома очима виглядав красенем.