Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

Місіс Уелдон подякувала американцеві.

– Якщо ви дійсно хочете довести свою вдячність, то прийміть моє запрошення, – відповів Гарріс. – Мені, щоправда, ще жодного разу не доводилося перетинати цей ліс, але я не сумніваюся, що без зусиль знайду дорогу: адже я звиклий до мандрівки пампою. Ось з продовольством гірше. Я прихопив з собою рівно стільки, скільки потребую сам, щоб дістатися до Сан-Фелісе.

– Містере Гарріс, – промовила місіс Уелдон, – на щастя, в нас провізії більше ніж достатньо і ми охоче поділимося з вами.

– Відмінно, місіс Уелдон! – вигукнув Гарріс. – На мою думку, краще не придумаєш. Нам залишається тільки вирушити в дорогу.

Гарріс повернувся було до лісу, щоб привести залишеного там коня, однак Дік Сенд спинив його новим запитанням.

Йому дуже не хотілося віддалятися від берега та заглиблюватися в дикий ліс, що простягається на сотні миль. Дік Сенд був справжнім моряком і він вважав за краще йти вздовж узбережжя.

– Містере Гарріс, – сказав він, – замість того, щоб йти сто двадцять миль Атакамською пустелею, чи не краще нам рухатися вздовж берега? На північ або на південь – немає значення, аби лиш дістатися найближчого приморського міста.

Гарріс злегка насупився.

– Мій юний друже, – сказав він, – наскільки погано я знаю це узбережжя, однак мені здається, що найближче приморське місто знаходиться від нас за триста або чотириста миль.

– На північ – так, – перервав його Дік, – але на південь…

– А на південь, – заперечив американець, – треба буде дістатися самого Чилі. Так що перехід коротшим не стане, а на вашому місці я постарався б не наближатися до пампи Аргентинської республіки. Особисто я, на превеликий жаль, не зможу супроводжувати вас там.

– Хіба кораблі, що виходять з Чилі в Перу, не проходять повз цей берег? – запитала місіс Уелдон.

– Ні, – відповів Гарріс. – Вони тримаються у відкритому морі, і ви, ймовірно, не зустріли жодного судна.

– Так і є, – промовила місіс Уелдон. – Отже, Діку, чи маєш ще якісь запитання до містера Гарріса?

– Лише одне, місіс Уелдон, – відповів юнак, якому дуже не хотілося погоджуватися. – Я хотів би дізнатися у містера Гарріса, в якому порту ми могли б відшукати судно, яке доставить нас в Сан-Франциско.

– Насправді, мій юний друже, мені важко відповісти на це питання, – сказав американець. – Я знаю тільки, що в асьєнді Сан-Фелісе ми знайдемо спосіб доставити вас в місто Атакама, а звідти…

– Містере Гарріс, – перебила його місіс Уелдон, – не думайте, будь ласка, що Дік не хоче прийняти ваше запрошення!

– Ні, місіс Уелдон, звичайно, ні! – вигукнув юнак. – Я готовий з вдячністю пристати на пропозицію містера Гарріса, але все ж таки жалкую, що ми не знаходимося на декілька градусів вище північніше або південніше. Тоді б ми були ближчі до якогось порту, нам легше було б повернутися на батьківщину і не довелося б зловживати люб'язністю містера Гарріса.

– Прошу, я дуже радий! – промовив Гарріс. – Як я вже казав, тут рідко вдається зустріти співвітчизників. Для мене справжнє задоволення зробити вам послугу.

– Ми приймаємо вашу пропозицію, містере Гарріс, – відповіла місіс Уелдон. – Однак, я б не хотіла забирати в вас коня. Я доволі витривалий пішоходець.

– А я ще витриваліший, – ухилився Гарріс. – Я звик мандрувати пампою і, в будь-якому випадку, я не затримуватиму наш караван. Ні, місіс Уелдон, конем поїдете ви та ваш маленький Джек. Можливо, дорогою ми зустрінемо когось із працівників асьєнди. Якщо вони їхатимуть верхи, ми заберемо їхніх коней.

Дік Сенд розумів, що, висуваючи нові заперечення, він лише засмутить місіс Уелдон.

– Містере Гарріс, – сказав він, – коли рушаємо?

– Сьогодні ж, мій юний друже! – відповів Гарріс. – Дощовий сезон розпочинається тут в квітні і потрібно зробити все можливе, щоб ви дісталися асьєнди Сан-Фелісе раніше його початку. Дорога через ліс – найкоротша і, мабуть, найбезпечніша. Кочівники-індіанці рідко забираються в ліс: вони вважають за краще грабувати на узбережжі.

– Томе і ви, друзі мої, – повернувся Дік до негрів, – нам залишається тільки підготуватися до походу. Відберемо із запасів провізії лише те, що найлегше нести, спакуємо до торби і кожен візьме свою.

– Містере Дік, – промовив Геркулес, – якщо бажаєте, я сам один понесу весь вантаж.

– Ні, мій славний Геркулесе, – відповів юнак, – краще розподілити ношу між усіма.

– Ви, схоже, силач, Геркулесе, – промовив містер Гарріс, оглядаючи негра з голови до ніг, немов того було виставлено на продаж. – На африканських невільничих ринках за вас заплатили б чимало.

– Не більше, ніж я коштую, – сміючись, відповів Геркулес. – І покупцям довелося б здорово побігати, аби спіймати мене.

Все було вирішено і кожен взявся за справу, щоб прискорити виступ в похід. Втім, турбуватися потрібно було лише про продовольство для маленької групи на час подорожі до асьєнди Сан-Фелісе, тобто всього на десять – дванадцять днів.

– Але перш ніж скористатися вашою гостинністю, містере Гарріс, ми хотіли б запросити вас до себе, – промовила місіс Уелдон. – Сподіваюся, ви не відмовитеся поснідати з нами?

– Із задоволенням, місіс Уелдон, із задоволенням, – весело відповів Гарріс.

– За декілька хвилин сніданок буде готовий.

– Добре, місіс Уелдон. Я тим часом сходжу за конем. Він, напевно, вже поснідав.

– Бажаєте, щоб я пішов з вами? – запитав американця Дік Сенд.

– Як вам завгодно, мій юний друже, – відповів Гарріс. – Ходімо, я покажу вам нижню течію цієї річки.

І вони пішли вдвох. Тим часом місіс Уелдон послала Геркулеса за ентомологом. Кузен Бенедикт не звертав ніякої уваги на те, що відбувалося навкруги. Він тинявся на верхівці обриву у пошуках рідкісних комах, однак нічого не знайшов.

Геркулесові випало трохи не силою привести його.