Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

Кузен Бенедикт відповів, що він готовий відправлятися і що він згоден перетнути пішки усю Америку, аби йому дозволили дорогою колекціонувати комах.

Потому місіс Уелдон з допомогою Нен приготувала поживний сніданок. Перед далекою дорогою він був зовсім не зайвим.

Тим часом Гарріс та Дік обігнули виступ кручі та пройшли кроків з триста вгору за течією річки. Там вони побачили прив'язаного до дерева коня, який веселим іржанням привітав свого хазяїна.

Це був прекрасний кінь невідомої Дікові Сенду породи. Але для досвідченої людини досить було кинути оком на тонку шию, маленьку голову, довгий круп, похилі плечі, майже горбоносу морду, щоб упізнати характерні риси арабського скакуна.

– Бачите, мій юний друже, – промовив Гарріс, – яка це прекрасна тварина. Цілком можна розраховувати на те, що вона не підведе в дорозі.

Гарріс відв'язав коня, взявся за вуздечку і спустився на пляж попереду Діка. Останній кинув швидкий погляд на річку та ліс, що піднімався по обидва її боки. Проте, він не помітив нічого підозрілого.

Наздогнавши американця, він поставив йому запитання, на яке той ніяк не очікував.

– Містере Гарріс, – запитав він, – чи ви не зустрічали цієї ночі португальця на ім'я Негоро?

– Негоро? – перепитав Гарріс тоном людини, що не розуміє, чого від нього хочуть. – Хто такий цей Негоро?

– Це кок з «Пілігрима», – відповів Дік Сенд. – Він кудись зник.

– Потонув? – запитав Гаррис.

– Ні, ні, – відповів юнак. – Вчора ввечері він ще був з нами, а вночі пішов і, ймовірно, піднявся вгору за течією річки. Я тому й запитую вас, що ви прийшли з того боку. Ви не зустрічали його?

– Я не зустрів нікого, – промовив американець. – Якщо ваш кок сам один забрався в лісову гущавину, він ризикує заблукати. Можливо, ми наздоженемо його дорогою.

– Так, можливо… – пробурмотів Дік Сенд.

Коли вони повернулися до печери, сніданок був вже готовий. Як і вчорашня вечеря, він складався з консервів та сухарів. Гарріс віддав йому належне як людина, яку природа наділила вовчим апетитом.

– Я бачу, – помітив він, – що ми не помремо з голоду дорогою. Але не скажу те саме про цього бідолашного португальця, про якого мені розповів наш юний друг.

– А! – вигукнула місіс Уелдон. – Дік Сенд вже повідомив вам про зникнення Негоро?

– Так, місіс Уелдон, – відповів юнак. – Я хотів дізнатися, чи не зустрів його містер Гарріс.

– Ні, не зустрів, – сказав американець. – Однак, забудемо про цього утікача й займатимемося нашими справами. Ми можемо вирушати в похід, місіс Уелдон, коли ви забажаєте.

Кожен взяв призначену йому торбу. Місіс Уелдон за допомогою Геркулеса влаштувалася в сідлі, а невдячний маленький Джек з іграшковою рушницею за плечима всівся поперед неї, навіть не подумавши подякувати людині, яка позичила йому такого прекрасного коня.

Він, проте, одразу ж заявив матері, що зумів би керувати конем «цього пана».

Йому дали в руки повід і Джек одразу ж відчув себе справжнім очільником загону.

Злегка стривожений, хоча, здавалося, без жодної на те причини, Дік Сенд, за триста кроків вгору берегом річки, заглибився в густий ліс, заплутаними вузькими стежками якого йому та його супутникам належало пробиратися з десяток днів.

Навпаки, місіс Уелдон – жінка та мати, яку невідомість повинна була лякати вдвічі більше, – була абсолютно спокійною. На це у неї були дві вагомі причини. По-перше, вона знала, що в цій частині пампи немає ані небезпечних туземців, ані диких звірів. А по-друге, вона вірила, що з таким надійним провідником, яким їй здавався Гарріс, можна не боятися заблукати.

В дорозі маленький загін дотримувався за можливості такого порядку: попереду йшли Дік Сенд та Гарріс – один з довгоствольною рушницею в руках, інший – з карабіном;

за ним йшли Бат та Остін, відповідно з карабіном та ножем;

позаду них верхи місіс Уелдон та Джек;

за ними – Том та Нен.

Ар'єргард складався з Актіона, озброєним четвертим за ліком карабіном, та Геркулеса з сокирою за поясом.

Дінго крутився біля загону, то відстаючи, то забігаючи наперед, і, як зауважив Дік Сенд, немов би весь час шукав якийсь слід. Відколи Дінго потрапив на сушу після краху «Пілігрима», поведінка його сильно змінилася. Він був занадто збуджений та повсякчас глухо гарчав – скоріше тужливо, ніж злісно. Дивну поведінку собаки помітили усі, проте ніхто не зміг її пояснити.

Змусити кузена Бенедикта йти разом з усіма було так само важко, як і Дінго. Для цього його треба було б тримати на прив'язі. З бляшаною коробкою на боці, з сіткою в руці, з великою лупою, що бовталася у нього на шиї, він нишпорив гущавиною, забирався у високу траву у пошуках прямокрилих, сітчастокрилих та решти «крилих», ризикуючи натрапити на якусь отруйну змію.

В перші години походу стривожена місіс Уелдон окрикувала його разів зо двадцять. Однак, це не допомагало.

– Кузене Бенедикт, – сказала вона йому нарешті, – я дуже прошу вас не віддалятися від нас і востаннє вимагаю, щоб ви прислухалися до мого прохання!

– Проте, кузино, – заперечив упертюх, – якщо я побачу комаху…

– Якщо ви побачите комаху, – перебила ентомолога місіс Уелдон, – ви залишите її в спокої, інакше мені доведеться відібрати ваш ящик з колекцією.

– Як – відібрати мою колекцію?! – вигукнув кузен Бенедикт таким тоном, немов місіс Уелдон погрожувала вирвати в нього серце.

– Вашу колекцію та вашу сітку! – відповіла невблаганна місіс Уелдон.

– Сітку також, кузино?! А чом би й не прихопити окуляри? Ні! Ви не наважитеся! Ви не наважитеся!

– Так, і окуляри, про які ви нагадали! Дякую вам, кузене Бенедикт. Ви мені нагадали, що я можу зробити з вас сліпого і хоч б у такий спосіб змусити поводитися розумно!

Ця потрійна загроза втихомирила непокірного кузена майже на цілу годину. А потім він знову став відходити вбік і, оскільки було зрозуміло, що він все одно полюватиме на комах, навіть залишившись без сітки, без ящика та без окулярів, довелося махнути на нього рукою і надати йому повну свободу. Втім, Геркулес визвався стежити за ним – це якось природно увійшло до його обов'язків, – і було вирішено, що він