але ворожий і обурений; проте у спогадах я ще відчуваю цей чар кругом. Чи не тому в ті дні, коли панство Сваннів запрошувало мене на обід, а потім брало погуляти з ними та з Жільбертою, я, очікуючи їх самотою, витискав поглядом на килимі, на бержерах, на консолях, на параванах, на полотнах закарбовану глибоко в моїй істоті думку, що зараз сюди вступить пані Сванн, або її чоловік, або Жільберта? Чи не тому ці речі жили потім у моїй пам'яті поруч зі Сваннами і зрештою перебрали щось від них? Чи не тому, оскільки мені стало відомо, що Сванни жили серед усього цього справилля, я поробив з них щось ніби емблему Сваннового приватного життя, щось ніби емблему Сваннових звичаїв, які так довго були далекими від мене, що й досі здавалися мені чужими, навіть потому як мені дозволено доступитися до них? Так чи інак, щоразу, як я згадую салон, який Сванн (аж ніяк не бажаючи цією критикою перечити жінчиним смакам) вважав за безстильний, бо він був задуманий чи то як теплиця, чи то як робітня на взір отої квартирки, де він колись сходився з Одеттою, і в якому Одетта згодом замінила хінські цяцьки, бо їй здавалося, що це вже «мотлох», що це «не те», силою-силенною кріселок, оббитих старим єдвабом Людовіка XVI (не рахуючи шедеврів, навезених Сванном з особняка на Орлеанському набережжі), — моя пам'ять, навпаки, надає йому, цьому строкатому салонові, гармонійности, єдности, своєрідного чару, якого так бракує навіть ансамблям, переданим нам цілими і недоторканими від минулого, а також найновішим, позначеним виразною індивідуальністю; бо це лише ми самі, своєю вірою в те, що речі живуть своїм власним життям, вкладаємо в усе, що в нас перед очима, душу, яку речі потім бережуть і розвивають у нас самих. Усі мої уявлення про години, відмінні від тих, що існують для інших, про години, бавлені Сваннами у цьому помешканні, яке було для їхнього повсякденного життя тим, чим є для душі тіло, і яке мало віддзеркалювати їхній особливий побут, — усі мої уявлення — завжди однаково хвильні, непередавані — пов'язувалися з розміщенням меблів, з дебелістю килима, з розташуванням вікон, із поводженням челяді. Коли після сніданку ми перейшли на сонце пити каву у великий затон вітальні і пані Сванн питала, скільки кинути мені грудочок цукру, то в моєму сприйнятті не лише шовковий пуф, який вона підсувала мені, дихав очевидною ворожістю, ворожістю був позначений і той болісний чар, який я колись відчув у самому імені Жільберти — під рожевим ґлодом, а згодом біля купи лавровий, — ворожістю, яку раніше виказували до мене її батько-матір і яку цей ослінчик, здавалося, так добре розумів і так охоче поділяв, що я вважав себе недостойним ставити ноги на безборонне його покриття, ба навіть остерігався цього; якась душа-невидимець таємно лучила цей пуф із денним світлом, у цьому місці інакшим, ніж у всьому затоні, де грали його золотаві хвилі, з яких чарівними острівцями зринали блакитні канапи й пухнасті килими; і геть-чисто все, навіть Рубенсове полотно, почеплене над коминком, повнилося тим самим і майже такої самої потуги чаром, що й шнуровані черевики пана Сванна та його пальто з пелериною (предмет моєї заздрости), — якраз під той час Одетта вимагала від мужа змінити пальто, щоб той виглядав елегантнішим, коли я «виявляв їм честь», вирушаючи з ними на прогулянку. Пані Сванн теж ішла переодягатися, хоча для мене жодна «парадна» її сукня не йшла ні в яке порівняння з чудовим крепдешиновим або єдвабним шлафроком, то блідо-рожевим, то вишневим, то рожевим Тьєполо, то білим, то бузковим, то зеленим, то червоним, то суціль жовтим, то з розводами, в якому Одетта обідала і який зараз мала скинути. Коли я казав, щоб вона йшла так, вона сміялася, чи то збиткуючись із моєї темноти, чи то з утіхи, справленої моїм компліментом. На вибачення вона казала, що має тому таку силу пеньюарів, що тільки в них їй добре, і покидала нас, щоб надіти один із тих сліпучих туалетів, які привертають увагу всіх і серед яких мені, проте, пропонувалося вибрати, який мені більше до вподоби.
Біля Зоологічного саду ми висідали з повозу, і як же я пишався, йдучи поряд із пані Сванн! Вона йшла недбалою ходою, манто маяло довкола неї, я позирав на неї захоплено, а вона відповідала грайливо довгим поглядом. Тепер, коли нам траплявся хтось із Жільбертиних знайомих, хлопчик або дівчинка, вони вклонялися нам здалеку, дивлячись на мене заздрісно, як на Жільбертиного приятеля, знайомого і з її родичами, причетного до того життя, яке точилося поза Єлисейськими Полями.
В алеях Ліска або Зоологічного саду, розминаючись, із нами часто віталися вельможні пані, Сваннові приятельки, і коли Сванн не помічав їх, на них указувала йому дружина: «Шарлю! Ви що, не бачите? Це ж пані Монморансі!» І Сванн із приязною усмішкою, виробленою довгими світськими стосунками, скидав навідліт капелюха з гожістю, властивою лише йому. Часом дама спинялася, рада сказати пані Сванн якусь милу річ, яка ні до чого її не зобов'язувала і якою, вона це знала, пані Сванн нізащо не стала б надуживати, бо Сванн привчив її до скромности. А проте Одетта зуміла набути світського полиску і, хоч би як пишалася і красувалася дама, вона їй не поступалася; приставши на хвильку, вона знайомила нас обох, Жільберту й мене, з чоловіковою приятелькою так невимушено, в її ґречності було стільки простоти і спокою, що годі було вгадати, хто з них двох, Сваннова дружина чи перехожа аристократка, вельможна пані. Того дня, коли ми ходили дивитися на сингалезців, дорогою назад нам трапилася старша, але ще гарна дама у темному манто, в капелюшку, підв'язаному на шиї стьожками, у супроводі двох інших дам, чогось наче її почту. «Ось із ким вам буде цікаво познайомитися!» — сказав мені Сванн. Старша жінка була вже за три кроки від нас і всміхалася чарівно лагідною усмішкою. Сванн скинув капелюха, пані Сванн зробила реверанс і хотіла поцілувати в руку даму, яка наче зійшла з вінтергальтерського портрета[88], але та підвела її й поцілувала. «Надіньте ж бо капелюха!» — сказала вона Сваннові грубим і трохи шорстким, панібратським голосом. «Дозвольте вас відрекомендувати її цісарській високості», — звернулася до мене пані Сванн. Сванн одвів мене набік,
