Читати книгу - "Древляни"

Полум’я аж гуло, і куб дрижав на плиті, стріляючи у всі боки парою.

— А ш-шоб тобі! — лайнув старшого сина Чмир. — Пригаси вогонь, бо й хату рознесе!

Оникій хлюпнув водою на жар, густа ядуча пара заволокла хату. Десь над плитою, у жовтій хмарі, лаявся Чмир, та слів не можна було розібрати, тільки чулось його бухтіння. Мокрий від поту, розлючений батько Чмир упрівав над кубом. Глевким тістом заліплював кришку, з-під якої бив гарячий струмінь браги, міняв воду в кориті, бо з трубки, замість первака, погнало бурякову закваску.

Вогонь у плиті пригас, куб загудів спокійніше, і Чмир витер рукавом піт з розпареного обличчя. Піт витер, а тісто розмазав: наче віхтем проїхав по колючому писку. Та це не біда, Чмир швидше потягся до гнотика: ага, якраз накапало повну банку.

— Господи благослови, — сказав Чмир, і його їжакувате, все в тісті лице просяяло святим вогнем, — аби не перша і не остання…

Він обережненько, щоб не схлюпнути ні краплі, підніс банку до рота. Банка була гаряча, і Чмир дивився на неї з гарячим блиском в очах. Понюхав: несло різким нашатирним запахом. Нічого, годиться. Він дмухнув на жирну плівку, що плавала зверху, подумав, прижмурився і раптом— хлеп! — з якимось відчаєм хильнув каламутне пійло, наче то була зміїна отрута або розтоплене олово, і він, страдник Чмир, добровільно приймає смерть. Випивши, він трохи посидів з прижмуреними очима, прислухаючись, як розливається по жилах тепло.

Раптом його щось пересмикнуло.

— Бр-р! — стріпнувся Чмир і сплюнув пінку, потім витер долонею масні губи. — Так і знав: пригоріла!.. Я ж казав тобі: Оникій, дивись, ой дивись, не клади лишнього. А воно пхає, пхає у вогонь, щоб тебе в спину пхало. Допхався! Бач, пригоріло! — і Чмир на світло показав банку, в котрій плавала на дні якась руда гуща.

Оникій стояв біля куба, два брати його умлівали на печі, а над ними висіла солодка бражна пара. Коли батько показав їм гущу, всі разом витягли шиї і спрагло облизнулись.

— Бачте, спортив добро! Старається!.. На чужій свайбі старайся, коли подають, — Чмир гидливо зморщився, але гущу допив, усім своїм видом показуючи, як він мучиться через синів-недотеп.

Тим часом накапала друга банка.

— О, ця наче світліша, — сказав Чмир.

Тепер він не поспішав — смакуючи вицідив до половини. Двоє синів із-за печі, Оникій із-за куба гостро дивились батькові в рот: той ковтав — і вони ковтали; той — горілу самогонку, вони — слину. Нарешті Чмир зласкавився:

— Пийте, поки батько дає, — і подав на піч недопите. Одвернувся, не глядів, як діляться сини, тільки чув — сопуть і клацають зубами по склянці.

— А це тобі, старальнику, — Чмир наділив питвом Оникія і промовив до нього: — За чаркою старайся, оце й тільки нашого. То Грицай, сусід-розумака, хотів нагребти під себе побільше. І гнив у гною, пташив, печінки надривав, — ну та й що? Вистяг ноги, а добро осталось: прийде зятьок на готове і, якщо не дурний буде, погуляє вволю, пустить чужі копійки за димом. Нє-е, на той світ нічого не візьмеш…

Бурмочучи, Денис примостився на вгрітій плиті, в самому кутку. Скоцюрбився і став ніби ще менший. Зжовкла розхристана сорочка прилипла до його кострубатого тіла, на спині розпливлись темні плями поту. Він сів і тут же задрімав; лиса поскубана голова його по-мертвецькому звисла набік. Чмир і не спав — раз у раз клював носом, лякано стріпувався, то раптом пирхав, плямкаючи пересохлим ротом і щось мимрячи. Та ось наче шпигонули його — здригнувся, різко відкинувся до стіни і обвів хату посоловілим зором.

— Хм-мр, — захрипів. — Слух-те… Я скоро п-помру…

Хлопці якраз допивали банку свіженької буряківки, їм було не до батькових теревень.

Тоді Чмир, скипаючи злістю, скрикнув гучніше, так, що забулькотіло в горлі й свиснуло, і від того крику він хитнувся до печі:

— Ви!.. Чуєте! Ви там не чмихайте. Я п-помру, у мене точна прикмета, — знесилений, він знов уткнувся в коліна, трохи перепочив і зібрався на мову. — Точна прикмета, чуєте… Як тільки ув-вип’ю — тягне з хати… тягне кудись, зупину нема, бігти і ус-се… Чуєте?

Хлопці шморгнули носами: та чують, не глухі. І не тільки чують, а й не раз бачили: насмокчеться батько по саму зав’язку і лізе, рачкує на город, в будяки. Десь у кущах і спить до ранку, поки хтось не притягне його, закислого і в реп’яхах, до хати. Справді, немовби зурочили старого: то й за поріг не вилазив, присихав до печі, а це лише вип’є — і по реп’яхах. Хвороба якась, чи що?

— Синки!.. Діти мої!.. — Чмир жалібно зморщився, і на очах його виступили іржавенькі сльози. — Слухайте… Старі люди кажуть: пес ніколи не вмирає в дворі. Як почує смерть, так і біжить кудись… в бур’яни, подалі від людського ока. І я, діти, — Чмир ударив себе в груди, гірко заплакав, — і я, діти, старий, як пес, і в мене точне знаменіє: помру…

Чмир зірвався на ноги, заточився, пішов якось боком, цілячись головою в двері. Оце й був той момент, коли Чмир зненацька тікав із двору. Хлопці схопили його за плечі, на руках обкрутили по хаті, а посадить було нікуди, то й плюхнули батька на долівку під образи. Правда, і божниці, як і дубової лави, давно вже не стало: в зимові вечори, коли надворі стріляв мороз і дровець не хватало догнітить останні краплі бурякової, Чмир потроху пускав на розпал усе, що горить. Пішли під сокиру і мисник, і стара діжа, і рубель з качалкою, і навіть шевські колодки. А проте, звільнившись від речей, які загромаджують світ, чмирівська хата нітрохи не попросторішала. Може тому, що стеля була низька і чорна від самогонної пари, що вікна затулені диктом і соломою, що стіни облупились до бурої глини. Здавалось, хата зсередини колись вигоріла і тепер стоїть пуста й обсмалена.

Треба